Розділ 13

Денис

Денис стояв біля книжкової шафи в кутку кімнати, відвернувшись від галасу. Марк знову підкрутив музику гучніше, і баси шалено гупали об підлогу. Навколо – люди. Сміх, крики, енергетика – все це Денис терпіти не міг. Вечірки ніколи не були його пристрастю. Тут надто багато шуму, надто багато людей, які говорять не те, що думають, і сміються не тоді, коли їм смішно.

Він не планував залишатись довго. Прийшов, тому що Марк попросив і треба було показатися. Дурна соціальна гра. Побув — і пішов.

Але все змінилось, коли вона опинилась поруч. Спочатку — випадково. Потім — гостро.

Лада.

Денис знав, хто вона така. Звісно. Такі не залишаються непоміченими. Лада – яскрава та емоційна. Вона з тих, хто завжди десь у центрі, живе на повну. Гучно і не соромлячись. Він не любив таких, і саме тому намагався не дивитися в її бік… та погляд усе одно тягнувся до неї, ніби приклеєний. Це дратувало і… хвилювало. Складалося враження, ніби на цій вечірці не було нікого, окрім Лади. Вона справді виділялася, була дуже помітною, навіть серед натовпу людей. Чи може це просто Денис з'їхав з глузду.

Але сьогодні вона заговорила першою. Ні — зачепила. Спершу фізично, а потім ще й словами. І він... відповів. Хоч мав би промовчати.

"Навіщо ти взагалі втягнувся?" – запитав себе. Але відповідь уже була десь у тілі: вона спалахнула — і викликала реакцію. Його звична рівновага хитнулась. Це надзвичайно роздратувало.

Денис любив тримати все під контролем. Свої думки, реакції, особливо — свою вразливість. А вона пройшлась по цьому, як по струнах. Навмисне чи ні — неважливо.

Її погляд у ту секунду, коли вона сказала, що він її бісить... Він згадав це. У цьому погляді не було флірту. Тільки щирість. Якась дивна, наївна чесність, яка не ховалась ні за що.

І саме це зачепило.

Він різко вийшов на балкон, інший — той, де її не було. Відчинив двері й вдихнув холодне повітря. У грудях було туго, ніби щось скрутилося у тугий вузол.

– Дурень, – кинув тихо сам до себе.

Денис злився не на неї. На себе. Чому не промовчав? Чому дратував її далі? Чому не відійшов одразу?

Тому що не хотів. Було цікаво, як вона відреагує? Що скаже?

Денис не очікував, що вона відповість йому, це було несподіванкою. Але вона була така вибухова, непередбачувана і яскрава, що зводила з розуму. Йому не сподобалась її відкритість. Її неймовірно красиве обличчя, яке не приховує емоцій. Її готовність щось сказати просто в обличчя. Денису завжди здавалось, що це слабкість — бути настільки відкритим до світу. Ніби, якщо нічого не приховуєш, то стаєш вразливим. Однак Лада не була вразливою. Емоційною – так, беззахисною – ні. Вона дивилася на Дениса зніяковілим поглядом, коли впала зі сходів на його спину, та в цей же час вона захищала свою позицію і точно не була готова погоджуватися із Денисом.

Хотілося забути цю перепалку і водночас пам'ятати вічно. Денис намагався, та не міг переключити думки на щось інше. Її слова звучали в голові знову і знову.

"Я не відчувала до тебе нічого. А зараз — ти мене бісиш." — Слова, промовлені таким ніжним і приємним дівочим голосом, які звучали ніби удар залізного меча. Денис притиснув пальці до перенісся. Йому хотілось просто стерти цю розмову. Повернутись у своє мовчання. Знову стати фоном для неї.

Але пульс видавав. І думка про неї не йшла з голови.

Найгірше — що в глибині було бажання повторити все. Почати заново. Але не щоб виправити — а щоб подивитися, як далеко вона зайде. І як далеко він сам зможе витримати.

Це було небезпечно, але інакше вже не вийде. Вона залишилась. У голові. Після однієї випадкової розмови.