Розділ 12

Мене відкинуло назад. Буквально — чиясь рука зачепила мою, і стаканчик із напоєм мало не випав із пальців. Я різко підняла погляд. Денис. Та що ж таке! Чому Всесвіт нас постійно зіштовхує? Я і так ніяковію щоразу, як дивлюся на нього, а тепер ще й це.

— Обережно, — холодно сказав він у мою сторону. Не вибачився. Просто… вказав.

Денис дивиться на мене, не кажучи нічого більше, і ніби очікує від мене вибачення.

— Це ти мене штовхнув, якщо що, — сказала я відсторонено, але з посмішкою. Бо ж вечірка, не місце для сварок.

— Я стояв. Ти задкувала, — Денис навіть не ворухнувся, тільки трохи підвів брову, ніби це очевидний факт, що не підлягає обговоренню.

— Серйозно? Ми зараз будемо з’ясовувати, хто кому на ногу став? — я зробила крок уперед і зиркнула на нього знизу вгору.

— Якщо ти прийшла сваритись — я пас.

Денис розвернувся корпусом, ніби даючи зрозуміти, що в будь-який момент готовий піти. Але не йшов. Його очі, хоч і спокійні, блищали напругою.

— А якщо просто постояти біля стіни і не виблискувати інтелектом — це твій варіант? — я відклала свій лимонад на стіл, що стояв поруч, і схрестила руки на грудях. Можливо, це виглядало надто показово, та мені байдуже. Якщо вже ми почали цю гру, то давай грати.

Він злегка нахилив голову. Його очі пройшлися по мені повільно, зверху донизу. Не нахабно, ні. Але якось… по-своєму безцеремонно. Погляд карих очей затримався на моїх руках, потім на обличчі.

— У тебе дивна манера флірту, — розглядаючи мене, промовив Денис. Він зробив паузу після фрази, ніби перевіряв, як я зреагую.

— У тебе дивна манера все сприймати як флірт, — я відповіла різко, хоча мої щоки палали.

— Ти підійшла першою, — Денис нахилився вперед зовсім трохи — рівно настільки, щоб змінити дистанцію між нами. В його голосі з’явилася тінь виклику.

— Я спіткнулася об тебе, взагалі-то. Як об стіну, — я зробила наголос на останньому слові, ковзнувши по ньому поглядом, холодним, але стриманим.

— Ти вже вдруге за вечір “випадково” на мене налітаєш. Та ще й думаєш, ніби я не сприйматиму це як флірт? — він примружився, а в голосі з’явилась глузлива м’якість. Не відкрито ворожа, але з тією ноткою, яка змушує кров кипіти.

— Навіть не говори подібного! Так склалися обставини, це випадковість! — я не хотіла і не планувала перед ним виправдовуватись, але й не хотіла, аби він думав, що я натрапила на нього спеціально.

— Обставини нічого не змінюють, — Денис знизав плечима, сухо. В його очах — та сама спокійна зверхність, яка дратує найбільше. Ніби все, що я кажу, лише підтверджує його версію.

— Змінюють, — сказала я. — Наприклад, твої репліки не здаються дотепними, якщо не забувати, що ми на вечірці, а не на дебатах.

— І що, твоя роль сьогодні — душа компанії? — Денис на мить підняв одне плече, і трохи відхилив голову назад. Його тон залишався рівним, але відчувалося щось... колюче.

— А твоя — інтелектуальний цинік у кутку? — відповіла я різко, немов куля, що пролетіла в міліметрі від цілі. Я хотіла образити його, та при цьому боялася перейти межі. У мене було сотні причин хотіти його придушити і така ж сотня причин, чому мені цього робити не варто.

— Я просто не граю в імітацію захоплення людьми. На відміну від тебе.

Ці його слова проштрикнули мене, ніби блискавкою. Всередині запалала така злість, що я ледь стримувала бажання вилити на нього лимонад із мого стаканчика. Пальці ледь затремтіли від емоцій, та я намагалася виглядати спокійною.

— А ти, бува, не задихнувся ще від власної зверхності? — ці слова вилетіли з мене не подумавши. І я навіть не шкодувала.

Денис посміхнувся. Різко, з тією ж холодною впевненістю, якої хочеться або боятися, або знищити.

— Якщо я й задихаюся від зверхності, то принаймні не тону у фальші, — відповів він. — Це ж твоє середовище, правда?

Я кліпнула.

— Ти навіть не знаєш мене, — відповіла, затамувавши подих.

— Достатньо було кількох хвилин, — його різкий погляд викликає у мене мурашки по тілу.

— То ти вже ставиш ярлики за хвилину розмови? — зводжу брову вгору. — Вражаюча точність. Напевно, це твоя суперсила — узагальнювати.

— Ні, моя суперсила — розпізнавати, коли хтось грає роль, — каже він крізь зуби. — І ти граєш.

Я відчула, як у грудях зібрався камінь, наче Денис вліз всередину й повернув щось болісне, чого я й не хотіла в собі бачити. Але я не дала собі розсипатися. Я просто зробила крок ближче.

— Якщо ти такий розумний, скажи мені — яку саме роль я граю? — у моєму голосі звучав виклик.

— "Дівчина, яка хоче всім сподобатися", — відповів він без паузи. — Занадто яскрава, щоб бути щирою. Занадто гучна, занадто помітна.

Я втиснула нігті в шкіру своєї долоні. Сором і злість кипіли десь на рівні шлунка, і я не знала, кого хочу вдарити більше — його чи себе за те, що дозволила зачепити себе настільки глибоко.

— А ти граєш "хлопця, який вищий за все це", — прошепотіла я. — Ховаєшся за сарказмом, бо боїшся, що тебе побачать справжнього. Бо насправді не такий вже ти і складний. Просто самотній.

Він відступив на крок. Трохи. Але я помітила. Очі його не відвелися, але щось у плечах злегка напружилось.

— Мені не потрібна психоаналітика від дівчини, яка роздає посмішки всім підряд. — тихо промовив він.

— А мені не потрібна зневага від людини, яка ледь говорить із людьми, — мій погляд був чіткий. — Ти весь час мовчиш і боїшся, що хтось побачить, що в тобі взагалі є якісь почуття й емоції.

Він на мить завмер. Я бачила, як у нього напружилася щелепа. Ледь помітно. Ціль досягнута? Може, й так.

— Досить, — сказав він, холодно. — Я не маю наміру перетворювати цей вечір на сцену твоїх драм.

— А я не маю наміру терпіти твоє зверхнє невдоволення.

— Тоді тримайся подалі, — різко відповів він, і вже збирався відвернутися і піти, та я не хотіла, щоб останнє слово було за ним.