Розділ 11

Я саме допивала свою склянку соку, коли в коридорі знову клацнув замок. Цього разу — ціла хвиля голосів, сміх і дзенькіт склянок. До нас завітав творчий клуб, я була в цьому переконана.

До кімнати залетіла ціла зграя людей. З першого ж погляду ясно: Ілля — попереду, з піднятим телефоном — знімає сторіз прямо на ходу.

— До вашої уваги: найвеселіша вечірка! — оголошує, і камера одразу ловить мене. — Ладо, помахай прихильникам!

— Відійди на двісті метрів, будь ласка, — бурмочу, але махаю рукою в об’єктив. Камера плавно перескакує далі.

Марина заходить слідом — у рожево-сріблястому светрі з блискітками. В руках пакет із тортом, на голові — мінімалістичний зелений берeт. Її світле волосся вдало підкреслюється зеленим кольором, і я ще кілька секунд розглядаю цей незвичний головний убір.

Зої теж з'являється разом з усіма. Вона тримається трохи позаду, ніби спостерігає. В її очах — легка іронія і отой знаменитий спокій. Вона вже роззувається, і світло з гірлянди відбивається в її сережках-кільцях.

Кирило та Макар з’являються разом: Кирило голосно вітається, обіймає Марину, а Макар просто тисне мені руку й усміхається куточками губ — наче перевіряє, чи вистачить цього для соціальної взаємодії за вечір.

І тут, нарешті, дві постаті, яких я знала лише з розмов.

Рената — висока, тонка, усе чорне: шовкова сорочка, вузькі джинси, темна помада. Очі теж підведені, але дивиться вона м’яко, наче темрява може бути лагідною.

Настя — навпаки: русява, волосся зібране у високий хвіст, щоки рум’яні, а в руках блокнот із наклейками.

— Нарешті всі, — видихає Марк, непомітно поглядаючи на Зої. — Живі? Цілі? Ніхто не загубився в коридорі?

Доки Марк із широкою усмішкою роздає всім бейджики з іменами, Ілля вже шикує людей перед телевізором:

— Так, народ, у нас Just Dance і караоке-мікс! Хто програє — п’є каву з сіллю. Марина, ховайся.

— З сіллю?! — гучно озвалася Марина. — Та ти знущаєшся!

Сміх, шурхіт, усі розташовуються. Рената вмощується на підлогу, ноги ставить під себе, демонічно поправляє рукав і тихо каже:

— Я не танцюватиму.

Кирило у цей час вже налаштовує екран телевізора:

— Лада, йдеш у команду? Без тебе ми пропадемо.

— З моїми рухами? Ви пропадете швидше, — відповідаю йому з усмішкою.

— Саме тому ти потрібна мені, як зброя несподіванки.

Я вибухаю сміхом і встаю поруч з Іллею. Музика гучнішає, а на екрані миготять силуети. Перший ритм — і я краєм ока бачу, як Денис, все ще на дивані, піднімає погляд від телефону. Не усміхається, не коментує, просто дивиться. Луною у мене в голові — короткий спалах думки: не перечепися вдруге.

Ми з Іллею відчайдушно повторюємо рухи. Марина за кадром сміється так, що підскакують блискітки на її светрі. Макар неквапом піднімає телефон, фіксує момент, а Кирило кричить: «Тримай темп!», Рената мовчки підтанцьовує кінчиками пальців.

Усе змішалось — світло, музика, голоси. Атмосфера нагадує варення, яке тільки-но почало закипати: солодко й трохи гаряче.

Коли трек нарешті закінчується, я сміюся, відмахуюсь від Іллі й падаю боком на пуф. Серце б’ється, а дихання збито, і я просто без сил лежу на пуфі. Посеред шуму та гучного сміху відчуваю, як хтось підсовує мені склянку води. Повертаю голову — Денис. Просто поставив склянку, без жодного слова, і відійшов.

Я роблю ковток. Вода здається холоднішою, ніж є, і цей холод справді заспокоює. Свято триває, а в повітрі пульсує шалена радість — така, яку не вдасться підробити навіть найкращим фільтром.

Вже через кілька хвилин у вітальні починається справжній двіж, набагато масштабніший, ніж був до цього. Дівчата танцюють, хлопці сміються, на екрані миготять фігурки в неонових кольорах. Хтось співає не в такт, хтось кричить підказки, і вся ця какофонія чомусь не дратує, а, навпаки, створює відчуття дуже живого, теплого безладу.

Марк підключає колонки до ноута і шукає свій плейлист для вечірки. Настав час, щоб потанцювали всі, без винятку. Я вже перевела подих і широко посміхаюся, знову готова до розваг. З колонок починають звучати гучні баси — ця музика справді качає. Кирило з Денисом швидко переносять столи, щоб збільшити простір танцювального майданчика, а всі інші учасники двіжу вже танцюють під музику і підспівують.

Я ще трохи сиджу на пуфі в розслабленій позі, та мій спокій тривав недовго. До мене підлітає Зої, хапає за зап'ястя та мовчки тягне танцювати разом з нею. Зрештою, я не сильно відмовляюся, і в неї майже без зусиль вдається провести мене в самий центр танцювального хаосу.

Ми вливаємося у ритм, наче в теплу воду. Світло пульсує — рожеві, сині, жовті спалахи ковзають по обличчях, підсвічують зіниці, блищать у волоссі, чіпляються за одяг. Бас бʼє під ребра з точністю метронома, і все довкола стає єдиним механізмом: повороти стегон, плескіт долонь, гучний сміх.

Марина кружляє поруч — її блискітки на светрі перетворюються на іскри, коли вона робить різкий рух плечем. Рената танцює тихо, майже непомітно, тільки тінь її рук ковзає вздовж тіла. Ілля вже без телефону — підкидає руки, ловить неіснуючий мікрофон, реве приспів із голосом, що ламко зривається на верхніх нотах. Кирило неподалік ритмічно викидає лікті, ніби рубає повітря на шматки, а Макар тихо сміється, намагаючись його наслідувати, однак відстає на півтакту.

У центрі — щільний, гарячий вихор. Хтось випадково штовхає плече, хтось наступає на ногу; усе це зливається в єдине “вибач”. Запах цитрусового лимонаду змішується з кавою, десь попереду мелькає підкинуте у повітря конфеті — і розсипається над головами, липне до волосся, губ, брів. Піт на скронях уже не дратує, він просто свідчить: ми тут давно й не збираємось зупинятися.

Я відчуваю, як моя спина торкається до чийогось плеча; повертаюся, ловлю погляд Насті, яка широко усміхається. Далі — теплий дотик Маркової долоні до мого зап’ястка: ритм не відпускає навіть у натовпі. Пульс у вухах, немов другий трек, гучніший за той, що ллється з колонок.