Розділ 10

Сьогодні день вечірки! Вже п'яту годину ми з братом готувалися до цієї події. Накупили в магазині безліч смаколиків, підготували простір для танцювального майданчика, і Марк навіть підключив світломузику та три колонки, щоб звук був чистий і ефектний. Залишилося тільки розвісити гірлянди та дочекатися гостей.

Марк підійшов до столу і поставив на нього жовту коробку. У мені одразу прокинулася цікавість, і я підійшла ближче, щоб зазирнути всередину. Щойно я доторкнулася до неї, як Маркова рука відтягнула коробку подалі, завадивши мені.

— Ей, я хочу подивитися, що там! — невдоволено буркнула я, хоча в моєму голосі відчувалася веселість.

— Ще побачиш, зараз це тобі не треба, — холодно, але з усмішкою відповів брат і підняв коробку вгору, поклавши її на найвищу полицю, до якої я не могла дотягнутися.

Коли Марк поглянув на мене, на його обличчі сяяла широка усмішка. Мій брат був більше ніж на голову вищий за мене, і туди, куди він діставав своїм ростом, я не могла дістатися. Я вже хотіла вимагати, щоб Марк спустив коробку і показав, що всередині, та згадала, що саме в тому куті планувала повісити гірлянду, а отже, ще туди дістануся.

Я знаю, що Марк робить усе це спеціально. Якби він справді не хотів, щоб я бачила, що в тій коробці, він би навіть не приніс її до кімнати, але всі його рухи і навіть погляд означали, що він спеціально з мене жартує. І, напевно, саме з цієї причини в мені прокинулася ледь стримувана цікавість.

Я повернулася до коробки із гірляндами та почала їх розвішувати. Взагалі-то, я хотіла прикріпити їх до стелі, щоб створити красивий дизайн з блискучими вогниками, мов різнокольорові зорі. Та, як виявилося, стелі у Марковому домі надто високі, і навіть діставши кімнатну драбину, я все одно не змогла навіть близько дотягнутися до стелі. Ех… доведеться змінювати плани. Я переставила драбину і почала розвішувати гірлянди якомога вище, кріплячи їх до стіни. Через 15 хвилин такого темпу я таки дісталася довгоочікуваної коробки на полиці.

Зашаруділа картоном, відкриваючи коробку, і почула тихий сміх Марка за спиною — він спостерігав за мною. Ну й нехай, головне, щоб не заважав мені. Відкривши коробку, я зазирнула всередину, а там… звичайнісінькі бейджики. Просто пластикові бейджики з іменами. І все, більше нічого цікавого. От тільки, навіщо вони Марку?

“Якщо хочеш, ми для всіх зробимо бейджики?” — згадала я братові слова, коли ми обговорювали вечірку.

Так він не жартував тоді? Він абсолютно серйозно замовив бейджики для кожного з наших гостей? Та ні, це якось дивно. Я дістала кілька бейджиків і прочитала імена на них. Ілля, Саша, Настя, Марина, Денис… від останнього імені у мене пересохло в роті. Денис буде на вечірці? Це було неочікувано, хоча, насправді, цілком логічно. Денис, напевно, найкращий друг Марка, тож не дивно, що мій брат запросив цього хлопця.

Я повільно спустилася по драбині донизу, досі тримаючи коробку в руках. З недовірою поглянула на брата, ніби мовчки запитуючи, чи він справді замовив всі ці бейджики на вечірку? У відповідь я не отримала жодного слова, та самовдоволена Маркова усмішка сказала все сама.

У двері задзвонили, і це, напевно, прийшли перші гості. Ми з Марком швидко переглянулися, адже до вечірки залишалося трохи більше години.

— Я відчиню, — Марк повернувся до дверей, — а ти, якщо хочеш, можеш піти в кімнату і покрутитися перед дзеркалом. Я знаю, що ти це планувала.

Так, мій брат досить добре мене знав, тож я, навіть нічого йому не відповівши, піднялася вгору по сходах до своєї кімнати. Напевно, Марк не випадково відвів мені саме цю кімнату, адже тут було найбільше дзеркало у всьому домі. Дивлячись у нього, я бачила себе на повний зріст та ще половину кімнати поруч. Це було майже, як дзеркальна стіна.

Сьогодні я вирішила одягнути новенькі джинси та мереживну майку. Дістала їх із шафи, одягнула і поглянула у дзеркало. Це поєднання було прекрасним. Одяг підкреслював мою фігуру і чудово підходив для вечірки. Легко, зручно і красиво. А якщо ще й розпустити волосся і накрутити легкі локони, я виглядатиму неперевершено.

П'ятнадцять хвилин маніпуляцій із волоссям були витрачені недаремно. Я виглядала неймовірно, аж подих затамувала, розглядаючи себе у дзеркало.

Раптом з першого поверху почулися приглушені голоси і гучний сміх. Схопила парфуми і легенько натисла на розпилювач, насолоджуючись улюбленим ароматом. Вже час виходити. Ще раз провела рукою по волоссю, впевнено вдихнула і вийшла в коридор.

Коли я спускалася по сходах, одна рука ковзала по поручню, а інша тримала телефон. І щойно я наблизилась до останньої сходинки, щось пішло не так. Не знаю — чи це я стала неправильно, чи сходинка зрадила, але я перечепилася, втратила рівновагу і...

…і не впала.

Бо просто переді мною стояла чиясь широка спина.

Я впала на якогось хлопця. Не на підлогу, не на коліно, а повністю — грудьми, плечем, щокою — на спину, яка була така... гаряча й тверда, що я мало не втратила мову.

Тіло не здригнулося, не похитнулося — тільки трохи напружилось, приймаючи мою вагу. Я зависла на ньому на секунду, і ця секунда розтягнулася в цілу вічність. Серце підскочило в горло. А потім я швидко, можливо, занадто поспішно, випрямилася.

— Вибач, — прошепотіла. — Я просто… Я не бачила…

Хлопець повернувся корпусом до мене, і я змушую себе підняти очі, та спершу чіпляюся поглядом за бейджик з ім’ям “Денис”. Дивлюся вище – на його ідеальне обличчя і завмираю.

— Все нормально, — коротко відповідає Денис.

Його голос впевнений і трохи хрипкий. Це зводить мене з розуму ще дужче. Я досі відчуваю під пальцями тепло, яке було, коли я торкалася його спини. Чорна футболка натягується на його грудях, і від неї неможливо відвести погляд. Розглядаю його міцні плечі і ледь змушую себе зупинитися і не дивитися на Дениса так відверто. Я на кілька секунд просто залипаю поглядом, а потім, зрозумівши, як це, напевно, виглядає зі сторони, піднімаю очі вище, на його обличчя… Обличчя, яке виглядає так, ніби його спеціально виліпили під ідеальний ракурс. Темне волосся, прямий погляд.