Розділ 9

Я повільно пішла на кухню, зробила вигляд, ніби дуже зосереджена на процесі заварювання кави, хоча насправді уважно прислухалась до кожного шороху з боку кімнати Марка. Там ще було тихо. А потім — почулися кроки. І одразу ж — звук дверей. Я ледве стрималась, щоб переможно не хмикнути.

— Ладо, у нас ще є ті хрусткі штучки? — Марк з’явився у дверях кухні, у футболці й спортивних штанах, з абсолютно невимушеним виразом обличчя. Та потім помітив Зої, його обличчя миттєво змінилося, очі розплющилися, і він так і застиг у тій позі, що стояв, не зводячи із моєї подруги погляду. Він дивився на неї так кілька довгих секунд, що аж стало трішки ніяково, а потім різко отямився і схвильовано провів рукою по волоссю. Цей жест завжди видавав його справжні емоції, та, схоже, Зої нічого не помічала. Марк коротко поглянув на мене, а потім знову повернувся до дівчини.

— О. Привіт.

Зої підняла голову відірвавши погляд від чашки в своїх руках і коротко усміхнулась:

— Привіт, — відповіла вона.

Марк завис ще на секунду, ніби намагався згадати всі інструкції, які я йому вчора давала. Потім пройшов на кухню, дістав із шафки якісь крекери (не ті, що вона любить, але нехай), і, як ні в чому не бувало, сів на краєчок стільця.

— Ти ж Зої, так? — сказав він, ніби уточнював щось другорядне. — Ми вже бачилися колись, здається.

— Так, у когось на дні народження. І ще на тому вечорі, коли горіла мікрохвильовка.

— Точно, — він кивнув, — незабутнє шоу.

— Якби не ти, воно б закінчилось набагато гірше, — вона злегка розсміялась.

— Та я просто вогнегасник приніс, — Марк ніяково посміхнувся, потім подивився на мене. — У тебе ще є кава?

— Тільки якщо ви згодні ділити на трьох, — я почала наливати каву в ще одну чашку. — Тут залишилось зовсім трохи, але вона вже настоялась до ідеального рівня гіркоти.

— Як твої творчі справи, до речі? — Марк повернувся до Зої, зовсім забувши про мою присутність. Не скажу, що мене це образило, скоріше, здивувало. Я не думала, що Зої йому аж настільки подобається. — Я чув, ти щось малюєш?

— Час від часу, — вона зробила ковток. — Але в основному пишу сценарії. Ну, і трохи редагую чужі. У клубі це звично — всі займаються всім.

— Ага, така собі багатопрофільна банда, — він кивнув. — У Лади теж, здається, талантів більше, ніж поверхів у моєму будинку.

— Вона тримається впевнено, — Зої глянула на мене з усмішкою. — Ми всі багатогранні, а вона — чудово вписується в колектив.

— Це моя суперсила, — я підняла чашку, ніби за тост.

Марк усміхнувся, і я побачила, як йому приємно бути тут зараз. Зої теж трохи розслабилась. Розмова потекла далі — вже без натяку на напругу. Вони почали згадувати ті самі університетські заходи, які я пропускала, і про які мені розповідали вже з пізнішими деталями.

— Я одного разу пішла в кафе з дівчиною, — почала Зої, — думала, будемо обговорювати проєкт. А вона мені там прямо сказала, що мені краще не тусити з нашим клубом, бо в нас “репутація диваків”.

— І що ти їй відповіла? — запитала я.

— Сказала, що якраз планую вступити в культ, тож усе йде за планом.

— Класика, — Марк засміявся. — Люди бояться того, що не можуть пояснити.

— Або просто не хочуть зізнатись, що їм цікаво, але стрьомно, — Зої знизала плечима. — У нас у клубі всі різні, але в тому й суть. Там ніхто не намагається бути кращим. Ну, хіба що Ілля постійно вихваляється, але це все несерйозно. Ми просто робимо те, що хочемо.

На моєму обличчі з'явилася ще ширша посмішка. Я відчувала ще від першого дня — клуб не був ідеальним, але був справжнім. Там не було переглядів, підписок, балів чи лайків. Там були люди.

Марк обережно поставив свою чашку й глянув на Зої.

— Звучить як непогане місце. Може, якось загляну. Просто подивитися.

— Як турист? — Зої примружилась.

— Можна сказати, як брат однієї з учасниць, — Марк зосереджено говорив, намагаючись зробити свій тон легким і невимушеним, але в нього погано це виходило. — І можливо як друг... знайомий, організаторки...

Марк трохи затнувся, ніби не знаючи, яке слово краще підібрати, щоб це звучало доречно. Він боявся зробити помилку, боявся сказати щось не так.

— Досить широкий статус, — Зої злегка усміхнулась. — Можна інтерпретувати по-різному.

— Універсальний, — Марк знизав плечима, злегка почервонівши. — Підходить для будь-яких життєвих випадків.

Ми всі троє засміялись.

І тоді я подумала, що цей день вийшов навіть кращим, ніж я уявляла. Бо коли розмова йде легко — значить, усе справді складається правильно.

Я якраз збиралася зробити ще один ковток кави, коли хтось подзвонив у двері. Звук був такий, ніби подзвонили ліктем — короткий, трошки різкий і точно неочікуваний.

Я машинально глянула на годинник. Наскільки я знаю, ні я, ні Марк нікого не чекали.

— Зараз, я відчиню, — сказала, підіймаючись з місця. Насправді це чудова можливість залишити Марка і Зої наодинці.

Йду до дверей, не поспішаючи. У коридорі відчуваю, що повітря тут прохолодніше. Я на ходу поправляю волосся — просто звичка. Відчиняю.

А далі... я просто завмираю.

Переді мною стоїть хлопець. Не просто хлопець, а той самий тип зовнішності, який зазвичай малюють у голові під час безсонних ночей. Темно-коричневе волосся злегка спадало на лоб, очі — карі, глибокі, ніби теплі, але погляд чіткий. Сильні, широкі плечі, які ідеально підкреслює чорна футболка. Вона щільно облягала м’язи і сиділа на ньому так, що хоч бери й фотографуй для реклами спортивного бренду.

В руках він тримає величезну чорну колонку. Його руки напружені, передпліччя чітко окреслені, а шкіра ідеально засмагла. Усе в ньому виглядає впевнено, зібрано, спокійно.

Хлопець глянув просто на мене. Просто і трохи мимохідь, ніби не здивувався, що двері відчинила не та людина, на яку він чекав.

— Я друг Марка. Поклич його, — голос спокійний, низький, ідеально рівний. Не холодний, але без жодного натяку на усмішку.