Розділ 8

Сьогодні Марк уже має приїхати. Я чекала його, ніби він був моїм спасителем, адже я чудово знала, що зможу виговоритися і брат вислухає всі мої довгі роздуми й плани. Я хотіла розповісти йому про творчий клуб, у який мене так легко прийняли, про одногрупників, про Зої, про нові книжки, які я нещодавно купила. Мені життєво необхідно було переказати всі деталі й мої враження за ці кілька днів, що його не було.

Я саме сиділа на підлозі, спершись на диван, гортаючи щось у телефоні, коли почула, як клацнув замок вхідних дверей, а потім одразу — гуркіт пакетів об підлогу й знайоме:

— Нарешті я вдома! — почувся голос Марка з коридору. — Ладо, ти є? Здається, я приніс щось цікавеньке. Йди дивись.

— Якщо це не шоколад і не солоні крекери — то дарма старався, — відгукнулась я, радісно підскочивши з місця, і підбігаючи в коридор.

Я побачила Марка й одразу налетіла на нього з обіймами, повішавшись йому на шию.

— Ти недооцінюєш мої скупницькі здібності, Ладо, — Марк обійняв мене однією рукою, в іншій тримаючи кілька пакетів.

Серйозно? Навіщо йому стільки їжі в пакетах? Він що, поселити когось планує? Чи думає, що ми разом з’їмо так багато їжі?

— Скільки людей ти годуєш сьогодні? — я підозріло заглянула в пакети. — Ми з тобою стільки не з’їмо, а вечірку вирішили трохи перенести, чи ти забув?

— Я пам'ятаю про вечірку, але ця їжа лише для нас. І трохи... — він зам’явся, намагаючись звучати невимушено, — трохи для Зої. Ну, раптом зайде. Чисто випадково.

Я косо подивилась на нього, не стрималась і тихо розсміялась. Невже він справді думав, що вона може випадково зайти? Взагалі-то ні. Але цими словами Марк підкинув мені хорошу ідею.

— Марк, це вже майже романтичне пригощання! — я підійшла ближче й витягла з пакета баночку меду з золотими блискітками на етикетці. — Мед з апельсином і розмарином? Ти гуглив, що люблять дівчата зі складним внутрішнім світом?

— Це... просто здавалося смачним, — Марк чесно уникнув мого погляду і втупився в пачку маршмелоу, наче вона могла його врятувати.

— Ти ж розумієш, що якщо вона таки зайде і побачить оце все, ти не зможеш прикинутись, ніби “просто захотів солодкого”.

— Ладо... — Марк скрутив обличчя в стражденну гримасу. — Ну не починай.

— Я не починаю, я підтримую. З повним животом, між іншим, — я вже розпаковувала шоколад із мигдалем. — І, до речі, в тебе є шанс. Вона тебе не посилає, не ігнорує і сміється з твоїх жартів. Це вже половина успіху.

— Я взагалі з нею не спілкуюся. Лише коли ми випадково потрапили в одну компанію, пів року тому. Вона тоді сміялася, бо я смішний, — зітхнув Марк. — А не через те, що закохана.

Я кивнула.

— Ну, знаєш, буває і так, і так. Головне — не влаштовуй перед нею надмірно неприродні вистави. І не говори про любов до старих мотоциклів. Вона не в темі.

— Добре, — Марк засміявся. — Тоді скажу, що я прийшов із шоколадом, бо люблю цей смак.

— Це вже краще, — я підморгнула йому. — І будь собою. Але трошки цікавішим собою, ніж ти буваєш зазвичай. Тобто... не таким серйозним. Тож якщо вона справді випадково прийде — будь собою.

— А ти — мій особистий PR-менеджер?

— Я — твоя молодша сестра. Це страшніше, — я усміхнулася і взяла телефон до рук, щоб написати Зої й запросити її на чай.

Я знаю, Марк справді хотів би її побачити, і я хочу дати йому таку можливість. Йому пощастило, що в нього є така сестра, як я, інакше він би ніяк не міг поспілкуватися із Зої. Марк зовсім не підходить для творчого клубу і точно не погодиться до нього вступити. Університет він уже закінчив, тому навіть там не може із Зої перетнутись. У нього не буде жодних шансів, якщо я не втручатимусь. А я втручуся. Обов'язково.

Тож я написала коротенький текст запрошення, і Зої відповіла мені майже одразу. Вона швидко погодилася прийти завтра. Ідею з чаєм вона чомусь відкинула, але погодилась на каву. Звичайно, я поки що не уточнювала, що Марк теж буде в домі в цей час, але їй поки що знати цього не треба. Я просто хочу, щоб вони “випадково” поспілкувалися.

***

Наступного дня я прокинулась десь близько десятої — надто пізно, як на мої внутрішні стандарти, але нормально, якщо враховувати мій збитий графік сну. Вмилася, зробила хвіст, зварила каву і знову пошкодувала, що не розклала пакети з Марковими покупками ще вчора. Сьогодні в мене в гостях буде Зої, і я хотіла вибрати якесь цікавеньке, незвичайне печиво з того асортименту, що купив брат.

У двері подзвонили якраз у той момент, коли я зосереджено розкладала шоколадно-полуничне печиво на тарілку так, ніби його розташування могло вплинути на міжособистісні стосунки.

— Привіт! — Зої усміхнулася, коли я відчинила. У неї в руках була маленька сумочка й якісь сонцезахисні окуляри, хоча сонця сьогодні не було навіть у прогнозі.

— Заходь. У нас тут найсмачніша кава у твоєму житті й затишок, — я відступила, пропускаючи її всередину.

— Саме те, що мені треба! — вона зняла взуття, озирнулась навколо й кивнула. — У тебе тут гарно.

— Це все не моя заслуга. Це будинок Марка, і все тут повністю в його стилі. Ти ж пам'ятаєш мого старшого брата? — я намагалася задати це питання якомога невимушеніше і сподівалася, що вдалося чудово.

— Так, звичайно, — спокійним тоном відповіла вона.

Це було не те, що я очікувала. У Марка при одній згадці її імені трусився голос, а Зої, схоже, максимально спокійно ставилася до нього. Це не те, що я хотіла, але нічого, ми ще попрацюємо над цим.

— Сідай. Каву я вже зварила, але можу зробити ще. Смак буде такий самий — середня гіркота, глибокі нотки тривожності.

— Ідеально, я звикла до тривожності, — Зої засміялася й сіла на край дивана. — До речі, дякую, що покликала. Я давно хотіла з тобою поговорити, але не знала, чи не буде це дивно.

— Ми вже пройшли фазу “дивно” ще на зібранні клубу. Тепер у нас етап “знайомі й іноді говоримо про життя”, — я подала їй горнятко кави, а сама сіла на крісло біля столика. — То що нового?