Розділ 7

Світло в підвалі приглушили, залишивши лише гірлянди на трубах і кілька настільних ламп. Простір одразу змінився: усе стало теплішим, затишнішим, ніби кімната дійсно була створена, щоб хтось тут ділився чимось особистим.

— Отже! — Ілля, як справжній ведучий, встав посеред кімнати, тримаючи в руках планшет, з якого читав слова. — Вечір "невдалих шедеврів" оголошується відкритим! Якщо хтось раптом відчує бажання втекти — не раджу. На виході стоїть Рома.

Рома, який сидів у кріслі біля дверей, навіть не підвів голови від телефону, але підняв палець.

— Це правда. Я замикаю двері.

— Супер, — Ілля посміхнувся. — Тоді почнемо! І першою у нас виступить… Настя!

— Чорт, — Настя підвелася. — Я думала, мене забудуть.

Вона вийшла вперед, тримаючи в руках щось схоже на фотоальбом.

— Це мої перші фотографії. Я робила їх на дідову «мильницю», коли мені було дванадцять.

Вона відкрила альбом і тримала його так, щоб усі могли бачити кожне фото: там були знімки розмитих котів, ніг друзів, неба з пальцем у кутку.

— Назва серії — “Віра в ідеал”.

— Мені здається, це все має глибокий зміст всередині, — кивнула Зої.

— Я виставляла це в шкільній групі. І навіть підписувала “#арт”, — Настя закотила очі. — Мене забанили.

Усі засміялися, і я теж. Це було… несподівано приємно. Не знущання, а радше — ніжне підсміювання над собою, яке всі підтримували.

Наступною виступила Марина.

— Оскільки мої любовні листи до персонажів вам уже набридли, цього разу я трішки зміню формат, — Щойно вона закінчила цю фразу, усі зааплодували і почали радісно вигукувати. — Але лише цього разу! — наголосила Марина і задоволено посміхнулася.

Щойно звуки у приміщенні стихли, вона продовжила.

— Це не зовсім шедевр. Але я читала це на конкурсі поезії у сьомому класі, — Вона розгорнула аркуш. — І я перемогла. Але не завдяки віршу, а завдяки тому, що я тоді трішки захворіла і в мене боліло горло. Я читала весь текст пошепки і мене, напевно, ніхто не чув, але журі подумало, що це артистично.

Марина глибоко вдихнула і прочитала вірш про кохання до гуски. Чесно. До гуски.

— Там був сюжет: дівчина перетворюється на гуску, бо її хлопець забув її ім’я, — пояснила вона. — Символізм на максимумі.

— Психоаналіз на мінімумі, — вставив Ілля.

Я вже не стримувалася й сміялася вголос разом з усіма.

А потім вийшла Зої.

— Я принесла старий фрагмент з п'єси, — сказала вона. — Я тоді намагалася писати драму про двох братів, які виявляються однією людиною.

— Це ж “Бійцівський клуб”! — хтось вигукнув.

— Я не знала. Мені було тринадцять, — Зої відкашлялася. — І так, у них ще була спільна дівчина.

— Ооо… — усі загукали, хтось у кутку зааплодував.

Зої читала спокійно, але з якоюсь внутрішньою іронією. Усі слухали уважно, хоча подекуди підсміювалися, але ніхто не глузував.

І тепер я справді зрозуміла, чому вони це роблять. Бо тут не боялися виглядати смішними. Тут боялися бути фальшивими. І це мені неймовірно подобалося.

Коли Ілля вийшов із відео, яке зняв про “музичну революцію” в гуртожитку — де він грав на каструлях, а фон за ним горів (буквально, бо це була якась пожежна тривога) — я вже сміялася так, що в мене скручувало живіт.

І тоді всі поглянули на мене.

— Ладо, а ти? — Марина нахилилася до мене.

— У мене є невеликий текст, — зізналася я, відчуваючи, як серце гупає десь у шиї. — Але він справді... ну, не знаю. Я якось виступала з ним на літературному вечорі в школі, але його ніхто не оцінив і я… соромлюся.

— Ідеально! — вигукнув Ілля. — Починай.

Я підвелася повільно і вийшла на сцену. Ноги трохи тремтіли. І я почала читати.

— Ми з дитинства живемо у якомусь місті, ходимо його вуличками, гуляємо парком, заходимо у крамнички. Нам здається, що ми знаємо своє місто досконало, та ми бачимо лише його картинку, не помічаючи справжньої унікальності… унікальності міста, яке завжди було для нас домом. Ідучи ним, ми зазвичай бачимо дорогу, якою йдемо. Шлях. Це ніколи не зрівняється із тим, аби "бачити" місто. Підняти голову, поглянувши в небо, роздивитися обриси людей та будівель у вечірньому сонці, спостерігати за спокійними хвильками річки, розглянути архітектуру.

Ніна завжди "бачила" місто. Детально вивчила його душу, спостерігала за ним, милувалася красою. Вона носила червоний берет та чорне пальто. У руці часто тримала фотоапарат, а у сумці — записник. Вона жила з містом, а воно жило з нею. Вона спостерігала за містом, а місто спостерігало за нею. Вони були найкращими друзями, які змогли побачити один в одному душу, мрію і життя.

На її фотоплівці можна було знайти тіні вуличних ліхтарів, усмішки людей та пухнастих котиків, яких Ніна частенько годувала. У її записнику сторінки були списані ідеями та роздумами. Інколи, на полях з'являлися невмілі малюнки, які створювали затишок і були уособленням комфорту. Часом у блокноті можна було знайти записи на паперових серветках. Це було дивною особливістю Ніни: приходячи в кафе, щоб зігріти душу свіжою кавою, дівчина полюбляла писати на паперових серветках. Вона діставала із кишені ручку та писала свої думки. Писала чесно, все про що хотіла. Вона відкривала душу і дозволяла їй перетворюватися у слова, що плавно вимальовувалися її ніжними руками.

У такі затишні вечори місто уважно спостерігало за нею. Воно раділо, що така дівчина живе в ньому, адже інколи вона помічала в ньому те, що навіть місто в собі не бачило.

Мій голос був тихим, але ніхто не перебивав. І в ту мить я знала — мене тут чують.

— І що невдалого ти побачила у цьому тексті? — здивовано запитав Ілля.

Я на мить розгубилася і не знала, що відповісти.

— Ну… цей текст. Він якийсь… недоречний, — невпевнено відповіла я.

— Справді? — поглянула на мене Зої. — Я взагалі-то хотіла б запропонувати виставити його на університетський сайт до інших студентських творів. Як на мене, він чудовий, і вартий уваги всього університету.