Розділ 6

Приміщення клубу знаходилося у підвалі старого факультетського корпусу. Вузькі сходи вели вниз, у простір, що пах вогкістю, пилом і фарбою. Але попри все це, було в ньому щось чарівне. Написи на стінах, ліхтарики, які хтось обмотав навколо труб, розфарбовані меблі та нескінченні полиці з фарбами, інструментами, книжками, банками, в яких були ґудзики, стрічки, дроти, пір'їни, старі журнали і навіть чийсь зламаний плеєр.

— Ну, ось тут і відбувається магія, — Зої крокувала попереду, наче їй належав весь простір, а потім скинула з плеча рюкзак і кинула його на один із пуфів. — Сьогодні треба трохи прибрати і розставити місця для виступів.

— Ви точно не таємна організація? — запитала я напівжартома.

— Ну, ще тиждень без прибирання — і нас визнають офіційною зоною екологічного лиха, — буркнула Зої, дістаючи з кишені печиво.

Я роззирнулася навколо, намагаючись вдихнути всю цю енергію творчості і хаосу. Приміщення було… дивним. Тут було достатньо простору, як для десяти людей, а ще сцена — імпровізована з дерев’яних палет і темно-бурого покривала, розтягнутого як завіса. На стінах — десятки вирізок, малюнків, написів, наче хтось вирішив залишити тут усі свої хаотичні ідеї. У кутку стояло дзеркало в рамці з фольги, а ближче до вікна — старий рояль без кількох клавіш. Все виглядало трохи божевільно, але в цьому була якась чарівність.

Я стояла біля входу і намагалася зрозуміти, що відчуваю. Це місце було... некрасивим у звичному сенсі. Але у ньому було життя. У ньому жили сліди від фарби на підлозі, розбиті кружки, запах старої кави в повітрі. І ще — відчуття дозволу бути собою.

— Я так розумію, прибирати — це частина ритуалу? — уточнила я.

— Це частина страждання, яке треба пережити, щоб заслужити сміх, — Зої кивнула у бік сцени. — Там ще павутина. Я не жартую.

Марина зникла у глибині кімнати і вже за мить повернулася з коробкою якихось гірлянд.

— Хто зі мною вішати цю красу? — заспівала вона, і голос її дивно римувався з рухами — легкими й плавними, майже танцювальними.

Я несміливо взяла кілька коробок і рушила до сцени. Всередині мене бурлила цікавість. Все тут було таке незвичне і неочікуване — це справді заворожувало. Мені подобалося все навколо, а особливо атмосфера, яку створювали всі ці люди. Вони всі відчуваються такими вільними. Від думок, як виглядають. Від правил. Від страху бути дурними. Я спостерігала — і вчилась. Вони не засуджують себе за помилки, а просто усміхаються і йдуть далі, не звертаючи уваги на події.

— Мені здається, ви якісь божевільні колекціонери. Навіщо вам так багато речей? — запитала я у Марини, коли ми разом кріпили гірлянду на карниз.

— Ми просто любимо, коли є з чого обирати. Якщо у тебе багато речей — ти маєш більше можливостей і уява працює без обмежень, — вона посміхнулася. — Ти ніколи не знаєш, що саме тобі знадобиться у неочікуваний момент. А якщо прокидаєшся серед ночі, вигадавши якусь новинку і знаєш, що у тебе немає матеріалу для втілення задуманого — можна і в депресію впасти.

Я безуспішно намагалася прикрасити приміщення гірляндою, доки Марина пішла на склад в пошуках віника. Ілля прийшов мені на допомогу, тримав в руках довгу гірлянду і намагався причепити її між двома трубами під стелею. Та все ніяк не виходило зробити це красиво.

— Блін, або вона коротка, або труби надто далеко одна від одної, — бурчав він.

— Дай сюди, — сказала Марина, щойно прийшла зі складу. Вона підійшла ближче, взяла край гірлянди і на ходу приміряла кроками відстань. — Один, два, три з половиною...

Вона зупинилась, прикусила губу, глянула вгору на труби.

— Ну, якщо тут приблизно 3,5 метра, а довжина дроту — метрів п’ять, але натяг буде по діагоналі… — вона швидко прикинула щось подумки, ледь помітно рухаючи губами. — Значить, якщо закріпити не по прямій, а трикутником, з опорою в центрі, ще й з невеликим провисанням — все стане. Я зроблю.

— Ти тільки що це все… в голові? — запитала я.

Марина кивнула, ніби нічого особливого.

— Ага. Ну, просто Піфагор. І трохи логіки.

І вона вже почала кріпити дріт так, як сказала. За хвилину все виглядало ідеально — рівно, симетрично, естетично.

— Господи, — прошепотіла я, не стримавшись. — Ти, часом, не математичний геній, який прикидається милою дівчиною?

— Я просто не люблю, коли щось висить криво. Ось і все.

Марина усміхнулася, а я дивилася на неї та ловила себе на думці, що цю дівчину легко було уявити десь серед квітучого поля, з вінком на голові, але вона так само легко говорила про формули й числа. У ній було щось безпосереднє, але не дурне. Просто чисте й незіпсоване.

— Окей, Ладо, — Ілля раптом звернувся до мене. — Ти щось підготувала на вечір "невдалих шедеврів"?

— Ем... я ще не вирішила, — чесно зізналася я. — У мене є кілька коротких історій, які я ховала навіть від себе. Але не знаю, чи готова їх показувати.

— О, то це саме те, що треба, — усміхнулася Марина. — У мене теж є кілька віршів, які я читала тільки своєму коту. І то він якось підозріло відреагував.

— Важливо не що ти приносиш, а що ти в це вкладаєш, — Зої знизала плечима. — Можна принести навіть зламану ідею. Головне — не соромитись сорому.

— І це девіз нашого вечора, — Ілля вже вішав на стіну якусь табличку з неоновими плямами від фарби.

У цей момент до приміщення увійшов Кирило, тримаючи в руках старий проектор.

— Хто хоче презентацію PowerPoint про мій найгірший проєкт з драматургії? — запитав він із серйозністю, що межувала з гротеском.

— Лише якщо там буде анімація з ефектом згорання тексту, — відгукнулась Зої.

— І музика з Гаррі Поттера, — додала Марина.

Я сміялась. Справді сміялась. Тут усі були якимись... вільними. Вони не прикидалися кимось, не стримували себе. І хоч між ними вже давно існувала своя історія — я не почувалася зайвою. Навпаки, мені вперше захотілося лишитись до кінця і побачити, що буде далі.