Розділ 5

Зої вже сиділа у кав'ярні, коли я туди прийшла. Це дивно, адже, наскільки я знаю, вона ніколи не була пунктуальною. Можливо, це такий бонус на честь мого приїзду.

— Привіт, що це ти так рано?

— Та таксист гнався, як на перегонах. Я більше ніколи на таксі не поїду, краще вже пішки ходити, ніж стільки стресу за п'ять хвилин отримати.

— Так ти ж близько живеш, навіщо тобі взагалі це таксі? — Я намагалася пригадати, в якому саме районі живе Зої, і якщо я була права, то це було справді надто близько, як для того, щоб викликати таксі.

Зої поглянула на мене таким поглядом, ніби не хотіла озвучувати свої наступні слова.

— Ну… Я залипла на новий серіал і вирішила глянути ще одну серію. Потім глянула на годинник і подумала, що запізнююся. До того ж, мені було лінь іти пішки, тож викликала таксі. Давай не будемо про це говорити… Ти краще розпитай мене про університет. Я багато хочу тобі розповісти, просто не знаю, що саме тебе цікавить. — Зої коротко усміхнулася.

— Добре, зараз усе мені розкажеш. — Я відійшла до барної стійки і замовила собі каву.

Щойно замовлення прийняли і я розвернулася в бік Зої, як двері кафе відчинилися і сюди зайшов великий натовп людей. Вони виглядали як студенти, приблизно мого віку. У компанії було 10 людей, а можливо, й більше. Цей натовп не просто зайшов, а скоріше увірвався у приміщення. У повітрі одразу пронеслася шалена енергія, хаос і дуже гучний сміх. Кожен учасник цієї компанії виглядав зовсім по-різному. Хтось у яскравому неоновому костюмі, інший — у всьому чорному, третій — у сорочці-гавайці з величезними плетеними браслетами на руках, що кінці мотузочок діставали аж до колін. Можливо, якби кожен із них заходив по одному, це виглядало б як просто люди з цікавим стилем в одязі, але така кількість різноманіття за раз дивувала і жахала водночас.

Хтось із компанії помітив Зої, і, певно, усі ці люди були її знайомими, тому що вся компанія різко повалила до її столу. Мені в цей час саме приготували каву, і я, взявши в руку стаканчик, теж пішла в напрямку столу.

— Оо, а що це за красуня до нас іде? Золотко, приєднуйся. — Дивлячись на мене, промовив хлопець у чорній шкірянці. — Посидь з нами, познайомимося…

— Взагалі-то, вона і так буде сидіти з нами. Але не через твоє запрошення. — Перебила його Зої, хитро посміхаючись. — Її звати Лада, і вона наша нова одногрупниця.

Щоо? Це мої одногрупники?? Вони такі… дивні.

Безліч пар очей миттєво поглянули на мене. Не знаю, чи це був оцінювальний погляд, чи вони просто з цікавістю мене розглядали, та в цю мить у повітрі застигла скляна тиша. Варто сказати, що відчувала я себе не дуже комфортно. Точніше, дуже некомфортно. У їхніх поглядах не було негативу, і зрештою, мені не було причин хвилюватися, але по спині все одно пробігла електрика.

— Оо, це неочікувано, але цікаво. — Тихо промовила дівчина з рожевим волоссям. Вона роззирнулася навколо, а потім голосно продовжила: — Хлопці, нам не вистачає вільних місць. Принесіть більше стільців!

Усі присутні хлопці миттєво підхопилися і взялися за роботу. Менш ніж за хвилину, кожному учаснику компанії вже було де сидіти, і ми вмістилися, сівши навколо маленького кавового столика.

Зої нахилилася до мене і пошепки, але з усмішкою, сказала:

— Ну що, готова до занурення в хаос?

Я ледь чутно пирснула, намагаючись не виглядати наляканою.

— Залежить, який саме це буде хаос. Якщо творчий — готова.

— О, тоді ти точно за адресою. — Зої знову усміхнулась і кивнула в бік того хлопця в шкірянці. — Це Ілля. Він щось типу нашого неофіційного лідера. Але якщо чесно — просто найголосніший.

— І найсамовпевненіший. — Додала дівчина з фіолетовими тінями на очах, що сиділа поруч. Вона говорила так, ніби ми давно знайомі.

— Ще трохи, і моє его не витримає цього. Ладо, врятуй мене. — Ілля театрально схопився за серце, удаючи образу. — Хочеш, проведу тобі екскурсію університетом? А краще покажу нашу кімнату для репетицій? Ми там готуємо навіть кращу каву, ніж тут.

— Вона тільки щойно свою замовила. — Зауважила Зої, роблячи великий ковток зі свого стаканчика. — І взагалі, не треба на неї одразу накидатися. Вона тільки-но приїхала.

— Ух ти, це твій перший день у місті? — Запитала дівчина з рожевим волоссям. Вона сиділа навпроти, її очі блищали, як у дитини, якій щойно дозволили потримати кошеня. — Як романтично. Нове життя, нові знайомства, нові травми…

— Що? — я здивовано засміялася.

— Та нічого, просто жарт. — Вона махнула рукою. — Мене, до речі, звати Марина. Мені здається, ти трохи хвилюєшся?

— Ну, майже вгадала. — Я вклала свою відповідь у трохи іронічну посмішку. — Можна сказати, я ще адаптуюся.

— Не переживай, ми всі тут на своїй хвилі. Звикнеш — буде весело. — Марина підморгнула мені.

Я оглянула це коло людей. Усі вони говорили між собою, ніби знали одне одного вже сто років, але при цьому не виглядало, що я їм чужа. Відчуття було дивне, наче мене різко кинули в глибокий басейн, і я ще не розібралась, в яку сторону треба пливти, щоб дістатися до берега.

— У нас, до речі, сьогодні ввечері зустріч клубу. — Почав хлопець у капелюсі, що сидів ближче до стіни. — Якщо хочеш — заходь. Там весело, і всі показують свої роботи. Чи ідеї. Чи що в кого є.

— А що за клуб? — запитала я.

— Та це наш університетський творчий клуб. У ньому всі трохи… або сильно дивні. — Відповів хлопець. — Думаю, тобі сподобається. Ми взагалі досить цікаві.

Я трохи розгублено усміхнулась. Вони були... інші, ніж більшість людей. Голоси, рухи, погляди — усе дуже яскраве. Я ніби опинилася всередині великої вечірки, де кожна людина — як окреме конфеті. А разом це все виглядало, ніби я зазирнула в калейдоскоп.

— Ну що, підеш із нами ввечері? — Зої легенько штовхнула мене ліктем. — Я ж казала, що тебе тут чекали.

— Можливо. — Я зробила ще ковток кави, відчуваючи, як вона заспокоює. — Якщо ви не проти побачити мене в режимі адаптації, то чому б і ні.