Розділ 1

Чорт, як же мені набридли ці автобуси. Я сердито виходжу з транспорту, тягнучи за собою величезну валізу. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу це все. Щойно мої ноги торкнулися асфальту, я одразу відчула полегшення в м'язах. Злегка розминаю ноги, щоб позбутися сильного відчуття затерплих кінцівок, та роззираюся навколо, шукаючи знайоме обличчя, але ніде його не бачу.

Я стою на автовокзалі, дивлюся навколо кліпаючи очима, і навіть не знаю, за що вхопитися поглядом. Навколо безліч людей, нестерпний шум і дуже багато автобусів. Зазвичай я намагаюся уникати подібних місць, та сьогодні мені довелося бути тут. Проходжу трохи вперед, однією рукою тягнучи за собою величезну валізу, а другою тримаючи телефон, підходжу до найближчої стіни. Я хочу уникнути всього шуму і сховатися від такої кількості людей. І хоч людей я ніколи не боялася, а подібні скупчення зовсім мене не лякають, зараз я раптово відчуваю розгубленість і легке хвилювання. Притуляюся спиною до стіни і роблю глибокий вдих, наповнюючи легені свіжим повітрям.

Насправді, з мого боку було б логічно вийти на помітніше місце, щоб Марк мене швидше знайшов, але я знаю, що брат усе одно зорієнтується, і в яку схованку я б не залізла — завжди мене знайде.

Роблю глибокий вдих, щоб хоч трішки заспокоїти розум. Чотири години в автобусі — це для мене занадто, я точно не створена для таких подорожей. Насправді, мені б і не довелося їхати так, якби вистачило терпіння почекати кілька днів. Мій брат попереджав, що в нього насичений день, і він не зможе сьогодні привезти мене з одного міста до іншого на своїй машині. Марк пропонував почекати лише два дні, але ж ні, я вирішила, що надто розумна і поїду автобусом. Краще б я його послухала.

Знову глибоко вдихнула, злегка прикривши очі. Ну справді, навіщо мені було так поспішати сюди? Невже я не могла почекати два дні? Чому я вирішила так знущатися із себе?

Поглянула в натовп, ніби шукаючи відповіді на свої запитання там, але натомість зустріла погляд знайомих очей і широку усмішку. Марк. Ура! Я врятована, тепер усе буде чудово. З моїх легень вирвався полегшений видих, а душа розслабилася. Відчуття, ніби десь всередині мене розв’язався міцний вузол.

Я намацала ручку від валізи і, не відводячи погляду від брата, повільно пішла в його бік. Ноги досі боліли й нестерпно нили, але ця коротка розминка була їм на користь. Марк рухався набагато швидше і за кілька широчезних кроків перетнув усю відстань між нами.

— Привіт, Ладо. Як настрій? Сподобалося подорожувати в автобусі? — його тон був веселим і насмішкуватим.

Марк поглянув на моє кисле обличчя і ще ширше посміхнувся, насолоджуючись миттю своєї правоти. Я була йому вдячна лише за те, що він не сказав своє улюблене: «А я ж тебе попереджав» або «Треба було слухати, що я тобі кажу».

— Подорож була чудовою, — із сарказмом відповіла йому. — І думаю, вона справді стане кращою, якщо я вип’ю кави або з’їм щось. Інакше мені доведеться відкусити шматочок твоєї руки, щоб наповнити шлунок. Ти навіть не уявляєш, наскільки я голодна.

Марк поглянув на мене допитливим поглядом і швидким рухом витяг зі своєї сумки упаковку з горішками.

— Я знав, що так і буде, тому підготувався. Зараз перекуси горіхами, а вже вдома замовимо піцу.

Він кинув мені упаковку, а я швидко її спіймала, на ходу відкриваючи та жадібно поїдаючи горіхи. Я смакувала ними весь час, що ми йшли до Маркової машини, поки брат тягнув мою величезну валізу і ховав її у свій багажник.

Коли ми сіли в автомобіль, я миттєво розслабилася і відчула в душі справжній спокій. Це відчуття було одночасно дуже правильним, але й незвичним. Так, можна сказати, що я поверталася додому, але це місто було моїм домом дуже давно, тож, можливо, у певний момент перестало бути ним.

Коли я народилася, наша з Марком сім’я жила в цьому місті. Марк уже тоді добре орієнтувався в місцевості і мав багато знайомих, хоча й був лише малим хлопчиком. Для нього це місто ще тоді стало домом, який він довго шукав. Наша сім’я постійно подорожувала, тому я навчилася не звикати до жодного міста і відчувала себе комфортно майже всюди, але для брата все було зовсім інакше. Він постійно шукав можливість переконати батьків повернутися саме сюди, намагався знайти спосіб жити тут, але всі події нашого життя все більше віддаляли нас від цього міста. Щойно Марк подорослішав — одразу скористався можливістю і обрав університет для навчання саме тут, щоб повернутися. А тепер у мене теж з’явилася можливість продовжити своє навчання в цьому ж місці. Перший курс я провчилася далеко звідси, та завдяки долі чи випадковості тепер я тут, зарахована на навчання в той самий університет, який закінчив мій брат.

Я в цій ситуації в найбільш приємному та найбільш комфортному становищі. Жити буду не в гуртожитку, а в окремій кімнаті в будинку мого брата. Ходитиму до університету, який знаходиться зовсім поряд. Усе складається прекрасно!

— Марку, у мене є новина, яка тобі дуже сподобається, — промовила я загадковим голосом, щоб заінтригувати брата.

Він на мене майже не відреагував, лише повів бровою, заводячи автомобіль і виїжджаючи з парковки. Це була зовсім не та реакція, якої я очікувала, тож вирішила продовжити своє вступне слово.

— Ти, схоже, навіть не уявляєш серйозність ситуації. Це стосується тебе особисто, тому я рекомендую приділити увагу моїм словам, щоб не впустити щось справді цікаве і важливе.

Знову поглянула на Марка та зустріла лише його сердитий погляд.

— Та кажи вже! Досить поливати мене цими «зацікавлюючими» словами. Тобі не набридло?

— Ні, не набридло, — хмурячись, відповідаю я, та насправді радію, що вдалося перевести тишу в діалог. — Пам’ятаєш ту дівчину, з якою я дружила кілька років тому, до того, як вона перейшла в іншу школу? Зараз вона навчається в моїй групі і буде моєю одногрупницею. Її звати Зої, вона мені напи…

— Зої?! Вона? А… точно вона? — очі брата загорілися від однієї думки про неї, схоже, Марк навіть забув дивитися на дорогу.