6 Глава Артур

Вечеряємо з Аліною в ресторані. Відчуваю себе трохи дивно, адже я зазвичай тут вечеряю з Діаною та з іншого боку, я ж не роблю нічого аморального. Тим більше Діана знає про цю вечерю.

Я помітив, що останнім часом дуже часто бачуся з Аліною. І дивно те, що я не заперечую проти цих зустрічей, навіть вже чекаю на них. В мене не має  друзів чи навіть добрих знайомих з якими можна просто поговорити, а Аліна відноситься до тих людей з якими мені цікаво. Тим більше нас пов’язує спільне минуле. Мені подобається її креативне мислення, чесність та прямота. Вона така непередбачувана і спонтанна, що іноді мене це лякає, але і притягує водночас. І я зараз не про сексуальний потяг, бо сприймаю її виключно, як подругу, якщо так можна назвати дівчину, молодшу від мене аж на чотирнадцять років. Просто в Аліні я знайшов ту особистість, яка не стандартно думає і має власну думку на будь-що. Зараз дуже мало таких людей, тому я радий, що знайомий з такою. Навіть сьогодні їй вдалося здивувати мене, коли вона запропонувала внести деякі зміни в інтер’єр мого кабінету.

- Що будеш робити на цих вихідних? – запитує Аліна.

- Не знаю, мабуть просто побуду вдома, - кажу я. – Можливо щось почитаю та і маю ще зробити дещо по роботі. А ти, що плануєш?

- А я піду в парк, хочу трохи пофотографувати. Мені нещодавно прийшла ідея створити осінню фото виставку.

- Я не люблю осінь, - поморщився я. – Для мене це сама найгірша пора року. Постійні дощі та вітри, сирість і тумани, брррр!

- А мені подобається. Окрім усього, що ти перелічив, осінь прекрасна тим, що має безліч барв. Ні одна пора року не має стільки яскравих фарб, як осінь, - захоплено промовляє Аліна.

Я з задоволенням слухаю її, адже ще ні від кого не чув такого особливого ставлення до цієї пори року. Її медові очі блищать, а на щоках виступив рум’янець. Вона така щира у своїх переконаннях. Все таки Аліна ще така крихітка.

 - Чому ти так дивно дивишся на мене? – перериваючи свою розповідь, промовляє вона.

- Просто ти дуже цікаво розповідаєш, - кажу я.

- Вибач, я мабуть дуже багато говорю, - знітилась Аліна.

- Ні, навпаки, мені справді цікаво слухати тебе, - кажу я і помічаючи на її руці браслет, запитую: - Це ж той браслет, що я колись тобі подарував?

 - Так…на випускний, - розгублено каже вона.

- А я думав, що ти його вже не носиш. Беру її руку в свою і розглядаю браслет.

- Ношу, він мені дуже подобається, - схвильовано каже Аліна і висмикує руку з моєї руки. – І взагалі вже пізно… Дякую за вечерю, - промовляє вона і витягає з гаманця купюру.

-Ні-ні, я пригощаю, - заперечую я. Чесно кажучи, я взагалі не розумію, що зараз відбувається. Чому вона вирішила так швидко піти? Я що її чимось образив?

- Я звикла сама за себе платити, - беззаперечно говорить Аліна і залишає гроші на столі. – Бувай!

Вона пішла, а я так і залишився сидіти в повному нерозумінні того, що сталося. Мабуть я сказав щось, що все таки її образило, але що? Мені стало якось неприємно, хоча я зовсім не відчуваю себе винним. Ця ситуація геть зіпсувала мені настрій. Тепер буду мучитися в здогадках цілий вечір. Розплачуюся за вечерю і їду додому.

Зателефонував до батьків і розпитав за лікування Дена. Знаю, що цей процес довготривалий, але сподіваюся, що брат повністю видужає від цієї згубної залежності.

Минулого разу батько не надто зрадів новині про те, що я бачився з Аліною, тому вирішую не говорити йому, що ми відновили спілкування. Та схоже, що не надовго, враховуючи сьогоднішній вечір. Можливо все таки варто зателефонувати їй і прямо запитати, що сталося. І тільки я взяв до рук смартфон, як зателефонувала Діана.

- Ще раз привіт! – вітаюся з нею.

- Привіт, що робиш?

- Та щойно розмовляв з батьком, - кажу їй.

- І як там Ден? – цікавиться вона.

- Нормально, потрохи лікується, - кажу я. В нас з Діаною не має секретів одне від одного, тому вона знає про все, що сталося з Деном.

- Ти якийсь сумний, що трапилось? – запитує Діана.

- Все гаразд, мабуть просто втомився, - кажу їй. – А як там твоя поїздка?

- Все чудово! Готель досить пристойний. Завтра з самого ранку розпочнеться перша частина семінару. Думаю, буде цікаво, - говорить Діана. – Ти вибач, що я поїхала на всі вихідні.

-  Я все розумію. Тим більше, що для тебе це так важливо.

- Так, дуже, - погоджується вона і запитує: – Як пройшла твоя вечеря з Аліною?

- Нормально, - відказую. Не хочу розповідати Діані про той інцидент та і не має про що розповідати, може мені все просто здалося.     

- Що завтра будеш робити?

- Мабуть просто побайдикую, - сміюся.

- Ой, не думаю, це зовсім не в твоєму стилі, - хмикає Діана.

- Так, ти маєш рацію.

Прощаюся з Діаною і, глянувши на годинник, розумію, що телефонувати до Аліни вже запізно. Що ж, значить не судилося.

Прокидаюся з самого ранку і йду  на ранкову пробіжку. Зазвичай я бігаю по біговій доріжці, проте сьогодні вирішив побігати на вулиці. Мабуть це вчорашня розповідь Аліни додала мені більшого бажання побути на чистому повітрі. До того ж погода просто чудова, як на осінь.