3 Глава Аліна

Ну ось і настав цей день. Все моє тіло тремтить. Не знаю, чи це від страху, чи від передчуття зустрічі з Артуром. Інтерв’ю має відбутися о пів на десяту годину ранку, тому я відразу з дому поїду в офіс до Мілевського. До цієї зустрічі я готувалася дуже ретельно. Одягла сукню, на перший погляд вона строга, але ідеально підкреслює усі мої принади і має насичений марсаловий колір. Макіяж зробила діловий, але з акцентом на губи. Волосся підібрала  у строгу зачіску, проте випустила декілька локонів, щоб виглядало більш природно. Взулася у зручні туфлі на невеличких підборах.  Глянула в дзеркало і залишилась задоволена результатом. Мій образ межував між пристойністю і пристрастю, саме те, що і потрібно.

Під’їжджаю під велетенську будівлю, де розміщена компанія Артура. Ззовні я готова, а от внутрішньо вся натягнута мов струна, і серце шалено б’ється в грудях. Роблю глибокий вдих і видих. Все, треба йти. Глянула на наручний годинник – вже запізнююсь на п’ять хвилин. Хоча для мене це і так рекордно швидко. Я з тих людей, які постійно запізнюються. І що б я не робила, як не намагалася, мені ніколи не вдається прийти вчасно.  

Піднімаюся ліфтом на потрібний поверх і підходжу до секретарки Артура, кажу їй про назначену зустріч і вона вказує мені на масивні дубові двері:

- Артур Данилович вже чекає на вас, - люб’язно промовила вона.

Ну все, назад шляху немає. Заходжу в середину. Просторий кабінет облаштований стильно і строго. Дивлюсь на шкіряне крісло за масивним столом, але воно пусте. Поглядом шукаю Артура і помічаю його біля вікна.

- Доброго ранку! – вітаюся.

- Він би був добрим, як би ви не запізнилися на п'ятнадцять хвилин, - промовляє Артур не обертаючись.

- Вибачте…, - схвильовано промовляю.

Ми з Артуром знайомі з дитинства. Точніше, він мене знає буквально з пелюшок, адже наші батьки колись дуже товаришували. Вони разом розпочинали свій бізнес, це вже потім кожен розвивався по своєму напрямку окремо і модернізував свій бізнес. Колись наші сім’ї багато часу проводили разом. Ми їздили на відпочинок та ходили в гості одне до одного.

Артур мене завжди сприймав, як маленьку дівчинку. Я для нього була просто сестрою найкращого друга його брата. Саме так, адже колись Макс і Ден були найкращими друзями. Разом ходили в дитячий садок, вчилися в одному класі, а потім і в одному університеті. Обоє були зірвиголовами, але з часом усе змінилося.

В житті Макса з’явилася Мілана і він повністю преобразився. Взявся за голову, став серйозним і відповідальним, адже одружився та отримав керівництво компанією батька. Щодо Дена, то він став ще більше нестерпнішим, аніж був. Саме через нього наші сім’ї ворогують, адже колись він підставив Макса і хотів відбити в нього Мілану. А все через те, що Ден постійно заздрив моєму брату і прикидався другом, а Макс навіть не здогадувався про це.  Проте все викрилося і правда вияснилася.

Оскільки наша компанія співпрацювала з компанією Артура, то Максим вирішив порвати з нею усі зв’язки і з сім’єю Мілевських також. Це рішення дуже обурило Артура і його батька Данила Івановича. В результаті всі пересварилися і ось вже два роки наші сім’ї зовсім не спілкуються між собою.

Мій тато дуже важко сприйняв усе це, але вмішуватися в справи Макса не став. Колись саме через втручання батька в життя брата в них виникало багато сварок та проблем.

Я з Артуром ніколи особливо не спілкувалася, та це і не дивно, враховуючи нашу різницю у віці. Чотирнадцять років це багато, але не для мене. Пам’ятаю, коли в мене був випускний у школі, він подарував мені браслет. На ньому було три шарми – хрестик, що символізував віру, якір символізував надію і серце – любов. Як сьогодні пам’ятаю ті слова, що він тоді мені сказав:

- Нехай у житті тебе завжди супроводжують віра, надія і любов.

- А як же мудрість? – жартома запитала я.

- Ти і так розумниця, - посміхнувся він.

Саме тоді я зрозуміла, що закохалася в нього, дорослого, зрілого, серйозного чоловіка. Після того ми майже не бачилися, адже я поринула у навчання, а він у бізнес. І ось пройшло вже чотири роки з того часу, а я все ніяк не можу розлюбити його.

Артур обертається до мене і ми зустрічаємось поглядами. Його блакитні очі такі яскраві та всепоглинаючі. Ніколи і ні в кого не бачила таких очей. Він здивовано дивиться на мене.

- Аліна?!

- Так…, - ледь посміхаюся я. Артур пронизує мене прискіпливим поглядом. Звичайно, я змінилася з того часу, коли ми бачилися востаннє. Перед ним вже не юна дівчинка, а цілком сформована, спокуслива жінка.

- Проходь, сідай, - запрошує мене Артур. – Може кави чи чаю?

- Ні, дякую.

-Ти так змінилася. Стала такою…дорослою, - промовляє він.

- Так, час швидко летить, - посміхаюся я.

- Чесно кажучи, не сподівався тебе тут побачити, - говорить Артур. – То ти тепер працюєш в журналі «Prime News»?

- Так, завжди мріяла там працювати, - кажу. Я трохи заспокоїлась, адже наша зустріч пройшла досить спокійно. Артур, схоже, не налаштований вороже, тому я додаю: - І сьогодні я маю взяти в тебе інтерв’ю, якщо ти не заперечуєш?

- Звичайно, запитуй, що тебе цікавить.

Я неодноразово вже брала інтерв’ю в різних людей. Серед них були політики і знаменитості, зірки телешоу і актори кіно. Особистості траплялися різні, примхливі і манірні, прості і доброзичливі, проте це інтерв’ю для мене було найважчим. Кожне запитання здавалося мені надто відвертим, хоча все було в межах пристойності, а відповіді Артура надто двозначні, хоча він зовсім ні на що не натякав. Та моя закохано-хвороблива уява знаходила якісь слова між фразами і домальовувала особливі емоції. Я вже була на межі істерики і ледь стримувала свої почуття. Нарешті задала останнє запитання і отримала вичерпну відповідь.