43

***

43

Я перенісся із Пантеону на своє улюблене місце в парк та зручно вмістився на гілку старого клена… почуваючись бовдуром! Весь цей час я ганявся, як той песик, за своїм хвостом… Як усе просто виявилося – проблема в мені! Не зовсім у мені, а у моїй темній стороні, яка чомусь вважає богом? Чи це я є його частинкою, і помилково вважаю богом себе?

От сидів я на гілці старого клена в парку, відчуваючи, як вітер шелестить листям, ніби намагаючись підслухати мої думки... і ніяк не міг привести свої думки до ладу.

Хаос у голові закрутився в спіраль, ніби кавоварка, що намагається зварити еспресо з філософських роздумів і шматочків минулого. «Проблема в мені!», – подумав я, і це звучало як поганий жарт від Локі, який завжди любив такі витівки. «Проблема в мені?».

Це все виглядало, як якийсь недолугий жарт чи невдалий кінофільм, у якому головний герой, назвемо це так - «розслоївся» на доброго і поганого… Проте… а хто з нас поганий? А може це я і мій хаос стали причиною порушення рівноваги. А моя «тінь», яка виступає за впровадження порядку – навпаки, якраз покликана відновити рівновагу.

Аурі, яка, звісно, не послухалася мого наказу чекати, телепортувалася слідом за мною, висіла поряд на невидимій гілці, її рожевий силует блимав, ніби нестабільний сигнал Wi-Fi в глушині. Фламінго кружляли навколо нас, ніби рій рожевих емодзі, додаючи сюрреалізму цій сцені саморефлексії.

•  Шефе, ймовірність, що ти сам себе переможеш, – 50/50! – гигикнула вона, її голос відлунював у моїй голові з легким ехом, ніби з динаміка на стероїдах. – Фламінго пропонують медитацію з мохіто: уяви свою тінь і запропонуй їй коктейль. Може, порядок просто хоче розслабитися? Або, знаєш, влаштувати #ChaosVsOrderParty з селфі та булочками від Ганеша. Вони вже репостять ідеї в божественному чаті!
•  Розслабитися? – буркнув я, матеріалізуючи мохіто в руці.

Льодинки дзенькнули, а смак лайму освіжив язик, але не думки.

• Ця моя «тінь» хоче контролю, а не коктейлів. Якщо вона – «я» колишній деспот з архівів Ганеша, то я маю її... інтегрувати? Чи стерти, як поганий файл з жорсткого диска? Або, може, перепрограмувати на щось корисне, як тебе – з ймовірностями та фламінго?

Аурі захихотіла, її фламінго затріпотіли крилами, ніби в диско-версії емпатії, і один з них приземлився мені на плече, ніби намагаючись підбадьорити.

•  Ой, шефе, не порівнюй мене з тією нудною тінню! Я – повноцінна система з емоціями, емпатією і танцювальними рухами. А щодо конфлікту... Ймовірність, що твоє колишнє «Я» – той тиран з Пантеону – не зник повністю, – 92%! Забуття стерло його, але залишки сховалися в тобі, як вірус у системі. Ти відкинув порядок, обрав хаос, але він чекає моменту, щоб повернутися. Фламінго радять: не борися, а поладнай! Може, це не ворог, а просто забутий апгрейд?

Я ковтнув мохіто, відчуваючи, як прохолода розтікається по тілу, ніби намагаючись загасити внутрішній вогонь.

«Внутрішній конфлікт», – подумав я. Це звучало як діагноз від божественного психотерапевта. Я заплющив очі, і світ навколо розтанув, наче акварель під дощем. Перед внутрішнім зором постала реальність – величезна арена, де хаос і порядок зійшлися, як у божественному боксерському матчі. Арена була химерною: з одного боку – джунглі можливостей, де фламінго танцювали під неоновим небом, а з іншого – строгі мармурові колони Пантеону, де все було симетричне, як у таблиці Excel.

З одного боку – я, з списом хаосу, що пульсує можливостями: сни, мрії, таланти та можливості, і навіть шматочки спогадів про Ханну, Макса, Хелен та інших моїх друзів з числа смертних.

З іншого – моя тінь, бог Порядку, в строгому костюмі з рунами, що сяють, як ідеальний алгоритм. Його очі – мої, але холодні… ні тіні сумніву, ні долі співчуття! Він стояв нерухомо, ніби статуя, а навколо нього кружляли тіні ритуалів – порожні молитви, забуті традиції, контрольовані релігії.

«Ти не можеш існувати без мене, Омнімарісе, – прогримів він, його голос був як наказовий тон боса на нараді, що змушує всіх мовчати. – Хаос – це руйнування! Я дам смертним стабільність, ритуали без сумнівів. Віра повинна бути системою, а не випадковим вайбом! Пам'ятаєш, як ти керував ними? Як перетворював їх на маріонеток? То був справжній порядок – без хаосу, без помилок!»

Доля правди в його словах була! В його словах? Ні, це мої слова… Про необхідність порядку, про неприпустимість довіри до смертних. Що я не думав чи не казав – Він це Я! Моє інше «Я», яке я просто старався не помічати? Чи старанно приховував?

Наша зустріч неминуча… Хто з нас переможе?

• Знаєш, Аурі, а гайда но до наших вірян! Давно я їх не бачив… - і недочекавшись її відповіді я переніс нас у квартири Ханни… як виявилася порожньою?

Я стояв посеред порожньої квартири Ханни, де ще вчора пахло кавою і звучав сміх. Світло з вулиці ледь пробивалося крізь напівзапнуті штори, а тиша тиснула, наче перед бурею. Жодного сліду вірян — ні Ханни, ні Макса, ні Хелен… ні решти моєї команди. Навіть їхні звичні речі — записник з малюнками Ханни, геймпад Макса, ноутбук Лари із наклейками мемів — зникли. Лише пил гойдався в променях світла, ніби насміхаючись із моєї розгубленості.

•  Аурі, що за фігня? — пробурмотів я, відчуваючи, як хаос у мені починає вирувати, наче погано закодований алгоритм. — Ймовірність, що вони просто пішли на каву, не попередивши бога, якому поклоняються?