37

***

37

Ми відступили та входу у портал та почали готуватися до атаки… тягнути кота за те, що у нього й так не гумове не було змісту. Це питання потребувало негайного вирішення… проте переважаючі сили супротивника якось не передбачали оптимістичного настрою. Та чи я не бог чогось там і всього? Чи я не бог снів, хаосу, можливостей і реальностей одночасно? Я він і є, а тому немає нічого неможливого!

Цитадель тремтіла, ніби на межі руйнування, проте продовжувала бути неприступною. Летеус укрився в цитаделі, утікши крізь тіньовий портал, шепочучи: «Це не кінець — забуття лише починається!».

Аурі гигикнула, її фламінго затріпотіли: «Ймовірність нашої остаточної перемоги — 55%. Але шефе, твої фламінго заслуговують на підвищення — і мохіто.»

Хаос тривав, пульсуючи в повітрі, і я знав: попереду кульмінація з Морфеєм і Летеусом. Але з такою командою — ми були готові до будь-яких тіней.

Портал із глузливим шурхотом почав закриватися, відрізаючи мене та союзників від зовнішнього світу. Що ж, дороги й так немає назад… Томі лише вперед!

Десь там залишилося тісне гніздо хаосу, квартира Ханни, де мої віряни, які стали моїми найближчими друзями… захаращене стопками книг, порожніми банками від енергетиків і гаджетами, що миготіли, ніби намагалися втечи від реальності… там де запах кави змачувався з різким ароматом спалених чіпсів Франка, створюючи дивну суміш, що нагадувала останній крик нормальності перед апокаліпсисом… там де я міг гепнутися на старий диван, оббитий тканиною з котячими подряпинами, відчуваючи, як порожнеча в грудях пульсує і заповнюється теплом…

Жертва хаосу все ще відлунювала в мені, а нові втрати тільки підлили масла у вогонь цього внутрішнього бардаку. Кетцалькоатль, наш пернатий союзник із пером, що колись вражало ворогів, тепер стогнав у кутку, його рани сочилися туманом забуття, ніби він програв модний показ у пеклі.

• Це не рани, це... оновлення підписки на життя, з платним доступом до болю!» — пробурмотів він, криво всміхаючись крізь хмару пір’я.

Я вирішив провести нарада із тими, хто залишився та був готовий продовжувати атаку цитаделі. Вона відбулася швидкою, без пафосу, але з ноткою філософії…

• Віра в дрібниці — наш хаос-джокер, — резюмував я, іронічно поглядаючи на ряди тіней, що вже вистроїлися для оборони. – зруйнувавши пристанище цієї нечисті ми захистимо усіх, незалежно у якого бога вони вірять, і чи взагалі у когось чи у щось вірять! Головне, щоб кожен з нас вірив у себе…
• Забуття — як оновлення Windows, стирає старе, щоб завантажити нові баги й просити кави. - додав Кетцалькоатль із сарказмом.

Усі були готові, і морально, і фізично. Навіть Кетцалькоатль, проти чого я був категорично проти, бо фізичної готовності йому якраз бракувало і дуже.

Цитадель Летеуса височіла в тумані забуття, її стіни пульсували тінями, наче дешевий хорор-ефект із бюджетного серіалу.

• Час рознести цей треш — шоу має тривати! — гаркнув я, відчуваючи, як адреналін змішується з хаосом.

Я увімкнув артефакт — щит хаосу завис, гудячи, як перевантажений роутер, Аурі запустила live (#FinalChaos) для команди у нашому вимірі (Лара мала намір його транслювати для соцмережі, набираючи мільйони переглядів)

Кетцалькоатль, який після того, як не витримав мого погляду і пообіцяв залишитися боронити наші тили, розігнав туман вітром, його перо світилося, ніби неоновий знак.

На центральній башті цитаделі Летеус гордо сидів на троні з туману, його плащ гудів, як дешевий вентилятор у спеку. Поряд Ейдос плів павутину, а Морфей, як ляльковед із саркастичною посмішкою, глумився: «Твій хаос — дешевий вайб, Омні, куплений на розпродажі!».

Тіні густими рядами закривали нам шлях до цитаделі. Якщо все так, як кажуть ці боги-пенсіонери, то навіщо так захищатися? Значить таки страх перемагав відчуття безкарності!

Я відчув, як сила тане, ніби батарея на 5%, але команда, яка залишилася в квартирі Ханни, тримала мене, ніби зарядка в кишені. Я пожертвував ще часткою хаосу, зливши магію з артефактом — імпульс відкинув тіні, Летеус засичав: «Аматорський трюк із YouTube-уроків!» Лара спрямувала стрім-енергію, тіні завили, ніби фанати на проваленому концерті, моя помічниця розірвав павутину ілюзією фламінго-армії, що співала караоке, а Кетцалькоатль розігнав сонний морок Морфея: «Співай, ляльковеде, твій хіт уже в топі провалу!».

Бій розпалився в абсурдному хаосі. Летеус кинув забуття — чорний вихор, що ковтав світло, але я зловив його, прокричав із сарказмом, щоб мій візаві почув мене як найчіткіше: «Твій туман — просто поганий фільтр для інстаграму, онови софт!».

Я зосередив усе — хаос, віру, сарказм — і випустив удар, ніби лайкнув ціле життя.

Стіни фортеці виблискували тінню, пульсуючи, як серце старого телевізора на грані згоряння, а повітря пахло пліснявою й розчаруваннями.

Супротивники незворушно стояли щільними рядами, коли ми наблизилися до них на відстань, коли б можна було розгледіти детали тіней, виставлених проти нас Летеусом.

• Вітальний комітет із поганим Wi-Fi? — буркнув я, стискаючи спис, готовий до цього абсурдного шоу – Де червона доріжка?

Тіні, за командою Летеуса з башти, ринулися першими — щупальця забуття, що тяглися, як руки недолугої CGI-графіки з низькобюджетного серіалу.

• Ну що, паразити, прийшли пограти в хованки? — гоготнув я, розмахуючи списом.