***
36
Я сидів на потертому дивані в квартирі Ханни, що нагадувала суміш художньої студії та хакерського лігва: стіни обвішані ескізами хаосу, підлога заставлена кабелями від гаджетів Макса, а в повітрі витав запах свіжозвареної кави змішаний з ароматом чіпсів Франка. Таке враження, що вони усі тут посилилися і не виходили… а найголовніше, усіх усе влаштовувало! В принципі мене теж…
Минуло більше місяця від часу мого народження, чи то пак – переродження… чергового… У мене були віряни… Багато вірян! У мене був командний пункт, де мої аватари без сну та відпочинку моніторили сни та ганяли тіні та жахи, якими вони мучили містян та намагалися викрасти їхні сни та мрії. У мене є друзі, які вірять мені, які вірять в мене… і які, подолавши страхи – повірили в себе!
Порожнеча в грудях все ще пульсувала, ніби рана від втраченого хаосу, яку не загоїти навіть віскі з льодом. Я крутив стакан у руці, дивлячись, як крижинки танцюють у бурштиновій рідині, і думав: «Якщо боги можуть втрачати частини себе, то чому смертні не можуть еволюціонувати в щось більше?» Команда гула навколо мене — Лара вже налаштовувала штатив для телефону, Макс копирсався в купі металу й кристалів, Ханна, як завжди малювала у своєму блокноті та стискала олівець так міцно, ніби боялася, що він розчинюся в тумані забуття… Аурі матеріалізувалася поряд, її неонові фламінго тихо тріпотіли крилами, наче стримуючи бажання влаштувати імпровізовану вечірку.
Я пирхнув, підкидаючи руну Ансуз у повітрі, ніби то була проста монетка для ворожіння на долю. Руна пульсувала теплим світлом, нагадуючи про подарунок Одіна — ключ до мудрості, але й до небезпек.
Лара, з її коротким волоссям, забарвленим у відтінки зеленого (натяк на мою сорочку, як вона казала), підскочила з місця, ніби її вдарили струмом натхнення. Вона вже тримала телефон, як зброю, і штатив, що розкладався з клацанням.
Ми зняли стрім одразу: я сидів перед камерою, розповідаючи деталі — як руна Ансуз спалахнула в Межі Пам'яті, як постать з верхнього плану запропонувала правду за ціну, як Морфей плів сни для Летеуса, ніби ляльковод у театрі маріонеток, а Ейдос шепотів про «вічний порядок без хаосу». Лара додала візуальні ефекти в реальному часі: неонові спалахи по екрану, AR-тінь, що обплітала мою фігуру, і лічильник «енергії віри» від коментарів. Відео розлетілося, як лісова пожежа в суху погоду: 10 мільйонів переглядів за перші 20 хвилин, потім 50 мільйонів за годину.
Коментарі лилися рікою — «Я вірю в Омні! Давайте зруйнуємо забуття!», «Це реальніше за новини!», «Чи є мерч з фламінго Аурі?». Нові віряни приєднувалися масово: хакери, що пропонували «кібер-захист від тіней», художники з ідеями для «картин хаосу», музиканти, що складали гімни, і навіть вчені, що писали: «Хаос — це квантова механіка в дії!». Лара посміхалася, ніби виграла лотерею:
Поки Лара, за допомогою Ханни та інших, керувала цифровою революцією, а Макс у своєму імпровізованому лабораторному кутку майстрував, по його словам, «Мега-Артефакт». Він виглядав, як божевільний винахідник з фантастичних коміксів: окуляри сповзли на кінчик носа, руки в мастилі й частинках магічних кристалів, а навколо — купа дротів, мікросхем, фрагментів руни Ансуз, яку я йому позичив, і навіть шматків від старого смартфона.