28

***

28

З жертвою Аурі, хоча й тимчасовою, щось у мені зламалося, ніби шматок хаосу відколовся й полетів у безодню. Її голос у голові був як нагадування: «Омнімарісе, ти не сам! Але... чому ти постійно думаєш про «Не довіряй смертним»? Це ж не просто фраза, правда? Вона сидить у тобі, як шип».

Я потер потилицю, намагаючись відігнати думки, але вони крутилися, як стрілка компаса в бурю.

Потрібно розібратися! Не нападати сліпо, а копнути глибше — у своє минуле, де ховалися відповіді, ніби скарби в старій скрині. Ханна, сидячи за столом з блокнотом, намалювала «картину минулого»: полотно, де хаос злився з часом, створюючи портал, що вигинався, як річка в тумані.

«Це петля, Омні. Реальності повторюються, як сни, — пояснила в мої голові Аурі те, чого не міг збагнути я. — Я не знаю як, але Ханна бачить більше, ніж може розказати… Увійди туди, і ти побачиш, чому ця фраза переслідує тебе. Але... будь обережний, бо минуле може вкусити».

Я сфотографував малюнок на свій смартфон і перемістився у свій командний пункт, куди до того перемістив Яна та Артура і зв’язаного посіпаку Летеуса. Спочатку розпитаємо негідника, можливо він задасть додаткові вектори, які допоможуть розібратися…

Я «натворив» стіл і посадив навпроти себе маленького плюгавенького чинушу, який став посіпакою Летеуса. Він не дивився мені у вічі, натомість я свердлив його своїм поглядом з інтенсивністю навіженого бура. Ян із Артуром у сторонці щось жваво обговорювали, залучивши мої аватарів із спецзагонів, ніби хотіли створити з них рок-групу.

• Ім’я? – гаркнув я до маленького чоловічка, якій ще більше вжав свою голову в тулуб.
• Стефан… Стефан Крід, Ваше божественносте! – промямлив чоловічок.
• Не перегравай, нікчемо! – гаркнув я знову. – Чому ти прийшов до кабінету із Летеусом.
• У кожного смертного є свій бог… - почав Стефан. – У диваків є Ви, а у бога забуття – є я, його вірянин і послідовник, якому він дарує забуття щоночі…
• Ти повірив у бога забуття?
• Так, він прийшов до мене у сні та запропонував забути біль розчарувань… позбавити снів і переживань… Мене це влаштувало!
• А далі, ти робив усе, що наказував Летеус?
• Наказував? – несміливо засміявся Стефан. – Ні, не наказував! Просив…
• Я тебе зрозумів…
• Омнімарісе, Вам не варто воювати з богом забуття, Вам варто об’єднатися, як було заплановано… спочатку… Я…

Я не дав договорити нікчемі і телепортував його додому! Звичайно розв’язаного, але з міткою! Я до нього ще повернуся…

Наступними я відправив хлопців-музикантів та одного із своїх аватарів у квартиру Ханни, а сам трансформував фото малюнка Ханни з телефона у реальність та пірнув у портал — у лабіринт забуття. Але тепер він був схожий на мультивсесвіт, де реальності множилися, ніби клітини під мікроскопом.

Перший світ: паралельна реальність, де я був забутим богом, сидячи в фіолетовому лісі з такими ж як я богами-пенсіонерами — Морфеєм, Аматерасу та іншими. Ми пили чай з туману, згадуючи старі часи, коли нас боялися, нам молилися, до нас дослухалися. А потім, враз нас забули! Нас зрадили… перестали молитися та кликати, звертатися та просити про допомогу… І ми поступово зникли: спочатку з життя своїх вірян, потім із божественного плану… і в кінці-кінців ми опинилися та висілках світів, у забутті.

«Не довіряй смертним», — шепотів давній я, дивлячись на мене з сумом. «Спочатку вони в тебе вірять, а потім – ти як стара іграшка, перестаєш бути цікавим, бо нездатний задовільнити потреби… Пам’ятаєш, як вони молилися тобі за хаос можливостей, а потім використали його для війн і руйнувань? Віра — це ілюзія, Омні».

Я ступив далі — інший всесвіт: у ньому я створював світ, де люди були моїми дітьми, а хаос — їхнім інструментом для творчості. Але смертні використали мою силу для війн, зраджуючи один одного й мене. Вони молилися, а потім зраджували, перетворюючи хаос на руйнування. Коли я вирішив зупинити руйнування – більшість моїх вірян відвернулися… вони собі вигадали нових богів, які були готові задовільнити їхні потреби та бажання.

«Не довіряй, — казав я сам собі, стоячи на руїнах, — бо їхня віра — як вітер: дме, а потім стихає, лишаючи тебе в порожнечі. Скільки разів ти народжувався, скільки разів забувався через них?».

Петля часу затягувала глибше: у кожній реальності я народжувався, відроджувався, забувався, ніби вічне коло. У реальності одній Ханна була зрадницею — її малюнки крали мою силу, перетворюючи мене на маріонетку Летеуса. В іншій — дівчина була спасителькою, де її віра ламала петлю. Летеус з’являвся як мій брат або друг, який існував для забезпечення балансу… але він був зраджений мною ж.

«Ти створив мене, щоб забути свій біль від після зради смертних, яких ти любив, — шепотів він у темряві. — Але вони завжди зраджують: сьогодні, завтра… завжди! Спочатку моляться, потім забувають…».

У центрі петлі — зустріч з «давнім собою»: богом хаосу в повній силі, але самотнім, ніби острів у океані. Це Він, що я, сидів на троні з хмар, дивлячись на мене з іронією. «Фраза «Не довіряй смертним» — це урок, який ти сам собі дав після тисячоліть свого існування. Смертні – тендітні створіння, змінюються, як вітер, але саме в їхній вірі — наша сила».