25

***

25

Світло вечірніх ліхтарів заливало вулиці міста, але в кутах тіней ворушилося щось чуже. Я бачив це не просто очима — кожна з цих плям темряви мала запах, холод і… апетит. Складалося враження, що Летеус вирішив: якщо не може пробитися до снів Ханни, то піде іншим шляхом — почне нищити мрії тих, хто навіть не здогадується про його існування.

Аурі в моїй голові коментувала з притаманною їй радістю, наче ми дивилися футбольний матч:

 «Три нові інциденти за останню годину. Патерн чіткий: тіні атакують творчих людей. Художник, письменниця, хлопчик, який хотів стати музикантом».

Я стиснув кулаки. Це вже не просто атака на вірян — це полювання на майбутніх вірян. А майбутніх вірян треба берегти, як зіницю ока.

• Час для створення командного центру, — буркнув я.

За п’ять хвилин ми з Аурі вже були всередині величезної зали, яку я створив у власній ментальній площині. Стіни, що мерехтіли зірками, круглий стіл із туману, і навколо нього… я! Багато мене!. Ну, тобто моїх клонів… чи радше аватарів. Називайте, як хочете!

Кожен — трохи інший: один у шкірянці та темних окулярах, другий у плащі до підлоги, третій у спортивному костюмі й кросівках.

• Отже, хлопці й я, — почав я, — у нас завдання: виявляємо тіні, що полюють на мрії, і ріжемо їх на шмаття… ну, у переносному сенсі.

Аватар у плащі підняв руку:

• А якщо у прямому?
• Теж нормально, — знизав я плечима. – Коротше кажучи, гасимо почвар так де зловимо!

Я розподілив команди, присвоївши кожному з аватарів кодове ім’я, в залежності від зовнішніх особливостей:

• «Окуляри» йдуть на пошуки жертви №1 — художника в підвалі арт-центру.
• «Спорткостюм» — на вокзал, там той музикант.
• Я особисто з «Шкірянкою» — до письменниці.

Аурі задоволено бурмотіла:

•  «Операція «Дрім-Тім» розпочинається!».

Але не встиг я зробити й крок, як «тривога червоного рівня» загорілася просто над столом. На голограмі з’явилася Ханна. Вона була в якомусь темному коридорі, а позаду клубочилася чорна маса.

• «Вона у пастці. Ймовірність втрати сну — 93%», — заволала Аурі.
•  Усі до роботи! — гаркнув я, і чотири аватари одночасно зникли, стрибнувши крізь портали.

І я стрибнув слідом у портал, а Аурі скочила за мною.

Ми опинилися у дивному місці — щось середнє між лабіринтом і театром абсурду. Стіни були з книжкових сторінок, але букви з них злітали в повітря і перетворювалися на чорних метеликів, що шипіли.

В центрі стояла Ханна. Вона тримала в руках свій блокнот, а навколо неї — коло з тих самих тіней, що я бачив на вулицях.

• Омні! — крикнула вона. — Він хоче вирвати з мене все!

Мої аватари, які прибули мені на підмогу, вишикувалися півколом. «Шкірянка» пішов уперед, розкидаючи тіні кулаками, що світилися білим вогнем. «Окуляри» розчинився в повітрі, з’явився позаду ворогів і розрізав їх на шматки енергетичними лезами. «Спорткостюм» запустив у темряву хвилю світла, як дискобол.

Я рвонув до Ханни.

•  Тримайся! Зараз усе закінчиться…

Вона ледь кивнула. І раптом з темряви виринув один із посіпак Летеуса. У плащі та балахоні, як і його господар, тіні з нього лилися, немов чорнило з пробитого казана.

• Це не твоя гра, Омнімарісе, — прохрипів він. — Віддай мені дівчину та йди собі… Вона належить моєму господарю!
• Ти помилився адресою, друже, — відповів я і кинувся вперед. – Тут, у цьому місті, у цьому світі… тут нічого не належить твоєму господарю!

Мої аватари зімкнули ряди, створюючи з світла купол, що відрізав нас від тіней. Посіпака Летеуса заревів, і його фігура розчинилася в повітрі, залишивши по собі тільки запах холодного диму.

Ханна звалилися мені в руки, блокнот усе ще був у неї.

• Це все… — прошепотіла вона. — Але він повернеться.
• І ми будемо готові, — відповів я, озираючись на своїх аватарів.

Зі своїх аватарів я створив три загони швидкого реагування, які постійно були готові нарізати ремінців з будь-кого, хто зазіхне на сон!

Після цього випадку я вирішив, що треба підсилити команду. І тут доля підкинула мені нагоду… хтось мене додав до одного з ментальних каналів, де боги спілкувалися у форматі чатів, мені написав «Бог Погублених Паролів»:

«Чув, ти новенький. Є в тебе хвилинка? Збираємо пивко у барі для богів нижнього плану «Амброзія».

Як я міг відмовитися? Правильно, ніяк! Тому я взяв Аурі, та ми вдвох рвонули у світ богів. Дорогу проложила моя помічниця по божественному навігатору, який вона встановила собі на телефон.

І от ми у барі для богів нижнього плану. Ну, це не те, що нижній план… проте і не Пантеон! Місце, де боги різних мастей та штибів можуть поспілкуватися, випити пива! Тут ми познайомилися з усією компанією: богом погублених паролів, богом Несподіваних Пробок, богинею Невдалих Селфі, божеством Зниклих Шкарпеток і навіть місцевим напівбогом Wi-Fi. Всі були колоритні, з історіями про свої дрібні подвиги. У кого тільки люди не вірять і кому лишень не моляться…