20

***

20

Я тільки встиг згорнути план у голові, перенести нас з Аурі в парк та зібрався зануритися у сни вірян, коли у вухах пролунав сухий тріск — мій маячок сповістив про сигнал від Макса та Ханни. Не просто випадкове повідомлення, а той рідкісний виклик, який подають, коли ситуація виходить з-під контролю.

Секунда — і в моїй свідомості розгорнулося їхнє спільне зображення, немов зім’яте зсередини. Ханна виглядала стривоженою, а Макс — блідим і зосередженим, наче намагався втримати в голові щось, що вислизає. Олівії тут не було! Але що це, спільний сон Ханни і Макса? Так буває? Я розумію, що хтось може комусь снитися… або я гуляю по снах тих, хто у мене вірить… Але спільний сон? На задньому плані — спотворене, тремтливе світло, яке не належало жодному з реальних місць, які я знав.

• Омнімарісе, — почала Ханна, — у нас проблема.
•  Це м’яко сказано, — перебив Макс. — Вона знайшла мене уві сні.

Мене перекосило від несподіванки.

•  Хто вона?
•  Не Летеус, — сказав він тихо. — Хтось… або щось, що знає про тебе і про картину.

Тепер я вже відчував сторонній дотик і сам — холодний, в’язкий, який тягнеться тонкими нитками просто з сновидного поля. І ці нитки не обірвані — вони тягнулися кудись далі, в місце, яке я не бачив, але відчував, як тріщину у склі.

Я зупинив потік думок, наче висмикнув вилку з розетки. Занадто багато змін за короткий проміжок часу. Спільний сон Макса та Ханни? Це порушувало всі відомі мені закони сновидінь, які, здавалося, я тільки-но почав розуміти. Аурі, мій внутрішній «голос», також мовчала, наче перевантажена інформацією.

«Це, безумовно, цікаво,» — прошепотіла вона, відновлюючи зв'язок. — «Але небезпечно…»

«Я бачу,» — відповів я. — «Цей «сторонній дотик»... він інший, ніж Летеус. Він не намагається зникнути, він намагається прив'язатися. Як павутина…»

Я зосередився на цьому відчутті, проникаючи за його тонку оболонку. Усередині я відчув щось знайоме, щось... зроблене. Воно не мало божественного походження, як Летеус, воно було створене, як інструмент. І цей інструмент був налаштований на Макса, на його розум, на його спогади.

«Вона шукає не нас, а щось всередині Макса,» — я відчув, як картинка в моїй голові стала чіткішою. — «Картина. Це пов'язано з картиною. І ця сутність шукає ключ, який зберігається в його пам'яті.»

У той же час я відчув, що мене відтягують від сну. Зв'язок з Максом і Ханною почав слабшати, і я усвідомив, що я не можу просто втрутитися. Мені потрібно було знайти інший спосіб, і він був лише один: я повинен був зануритися в сновидіння Олівії.

«Аурі,» — сказав я, — «мені потрібен план. Ця сутність пов'язана з картиною, і, я відчуваю, що Олівія — це ключ до всього. Я занурюся в її сон. Я повинен її знайти.»

Аурі погодилася. «Це ризиковано. Ми не знаємо, як ця сутність діятиме, якщо ти зникнеш з їхнього сну. Але іншого шляху немає.»

Я зібрався з силами. Я повинен був розібратися в цьому хаосі. Я повинен був знайти Олівію, врятувати Макса і Ханну, і зрозуміти, що за сутність намагається проникнути в наш світ, у мою «зону відповідальності». І я повинен був зробити це, поки мій план не розсипався повністю.

Коли я відчув, що мене відтягують від сну, я не відступив. Я просто розділив свою свідомість на дві частини, як це робив нещодавно. Одна частина залишилася з Максом і Ханною, щоб керувати процесом. Аурі була моєю «точкою зв'язку» тут. Вона швидко аналізувала ситуацію.

«Я бачу,» — прошепотіла вона, звертаючись до моєї розділеної частини свідомості. — «Ця сутність використовує чужу свідомість як шлях. Але я не допущу, щоб вона її зруйнувала.»

Вона почала створювати ментальний бар'єр, зроблений з чистої логіки та аналізу. Цей бар'єр не давав павутині дістатися до ядер свідомості Ханни та Макса. Вона почала ізолювати уражені ділянки, відрізаючи їх від здорових. Це було схоже на роботу хірурга. Разом із тим Аурі аналізувала павутину, шукаючи її походження та мету. Вона виявила, що нитки були прив’язані до певних спогадів Макса — тих, що були пов’язані з картиною та дивним артефактом.

Інша, основна, частина моєї свідомості опинилася в дивному, спотвореному світі. Це не було сновидіння, а скоріше його уламок — світ, що розсипався. Навколо мене було темно, але я відчував, що це не просто темрява, а відсутність світла. Не було нічого. Лише я і ця порожнеча.

• Олівія? — запитав я, а мій голос відлунював, як камінь, кинутий в бездонну прірву.

Відповіді не було. Я пішов вперед, керуючись лише інтуїцією, а кожен крок був як побите скло. Але раптом я побачив світло. Це було слабке мерехтіння, що випромінювалося з одного джерела. Коли я наблизився, я зрозумів, що це був ніби малюнок, який я уже бачив. Той самий малюнок, який намалювала Ханна у своєму блокноті.

Я доторкнувся до дівчини, і мої відчуття вибухнули. Я бачив і чув усе одразу. Я бачив Олівію, що стояла перед картиною. Вона не виглядала щасливою, вона була наче примарна. Вона не була в пастці. Вона була... всередині. Малюнок не був просто зображенням — він була входом. Він була дверима, які хтось відчинив, і Олівія зайшла туди.

І я зрозумів, що цей сторонній дотик, ця павутина, був не просто однією з пасток. Це був ключовий механізм, який використав хтось, щоб проникнути у світ сновидінь. А Олівія... вона була черговою частиною цього. Вона була настільки поглинена чимось, що стало її частиною. І тепер я, повинен був зрозуміти, що це означає, і як я можу врятувати її.