15

***

15

Марк спав на лавці, але його тінь не спала. Вона тремтіла, розмивалася по краях, наче намагаючись розповзтися далі. Хелен сиділа поруч, стискаючи його руку, й час від часу кидала на мене погляд, у якому було більше питань, ніж страху.

«Я знайшла згадку про Летеуса. Його ім’я пов’язане з «Книгою Тихих», але текст… сам себе витер, коли я спробувала його зчитати. Це перший раз, коли архів чинить опір…» - доповіла мені Аурі.

Я повернувся в комірчину та подивився на закриту картину. Чорна тканина ледь-ледь ворушилася, ніби під нею хтось дихав.

• Отже, вони уже тут, але чи усі? Чи мене знову відволікають?.

І тоді я відчув — не почув, не побачив, а саме відчув — другий погляд. Не з полотна, а з власної тіні, що лежала біля моїх ніг. Вона посміхалася. Я їй пригрозив пальцем, а моя тінь мені ж підморгнула…

Я повернувся до Хелен з Марком та переніс нас у квартиру Ханни, де передав Марка Яну, наказавши пильно стежити за зміною його стану і негайно кликати мене, якщо його стан якось зміниться.

Тим часом Хелен переказала двом іншим вірянам усі подробиці нашої пригоди, в яких сама брала участь. Про розмову з Летеусом наразі я вирішив промовчати. Треба більше дізнатися про того екс-бога, який гуляє між світами та хоче влаштувати міні апокаліпсис в конкретно взятому місті. Хоча, чи зупиниться цей «Наполеон в балахоні» тут, чи йому виявиться мало – я не знав, та й мене це мало хвилювало, оскільки своїм завданням я визначив цей самий апокаліпсис, ні великий, ні маленький – недопустити.

Ян теж уважно слухав Хелен. Можливо уважніше ніж мої настанови щодо його товариша. Він переводив погляд то на друзів, то на мене. В його очах віри в мою божу персону я не бачив, але гадаю – це лише справа часу.

Так, гаразд! Я телепортував Яна з Марком до Яна додому, а сам обезсилено плюхнувся на диван.

• Все! Ваш бог стомився, Вашого бога не чіпати! – промовив стомлено я, а троє моїх вірян розреготалися.

Я не знаю, чи сплять інші боги… Вони в принципі не мали б спати! По-перше вони боги і це їм не потрібно. Ну і по-друге – раптом знадобиться допомога якомусь вірянину, а бог спить і не чує! Проте я «провалився в сон», попередньо налаштувавши свій будильник в особі Аурі на годину, коли поснуть усі трамваї, щоб мати можливість прогулятися снами моїх вірян та захистити їх у разі потреби.

Ви знали, що богам сняться сни? От я наприклад не знав! Хоча це був мій перший сон від мого народження… І цей сон, який я бачив – не був схожий на сни, де мені довелося побувати в силу виконання мої божественних обов’язків.

Ну, з кольорами все норм, і з хаосом, якого мені в реальності вистарчає – теж все в повному порядку.

От тільки сон був якийсь дивний: у ньому я був богом, Омнімарісом, тобто собою. Який сидів на троні у своєму храмі? Ні, щось мені підказувало, що на троні сидить мій аватар, а я десь на хмаринці, займаюся якимось непотребствами. Так от… сидить мій аватар на троні в храмі, а смертні копошаться як комашня, дари і жертви приносять, щоб задобрити мене… А я такий весь строгий, насуплений, у білих одежах!

А чому саме в такому вигляді? І чому насуплений? І нафіга мені дари та жертви? Коли Ханна мене прикликала, вона хотіла бога, який буде допомагати смертним… Що ж це б мало статися, що я ото став таким насупленим та суворий.

Якось я відволікся від споглядання себе у сні… Якийсь вірянин впав на коліна і щось слізно почав просити, бити поклони та голосити.

«Я вже давно не довіряю смертним!» - прогримів мій голос.

Я вже давно не довіряю смертним? Цікаво, як давно? І що сталося! Напевно щось екстраординарне… Ну бо моя сутність полягає в безкорисній допомозі смертним. Максимум, що мені від них треба – це їхня віра в мене.

«Омнімарісе! Підйом! Омнімарісе! Підйом!» - заволало в мене в голові.

От блін, мій будильник як завжди! А головне вчасно…

«Не кричи, Аурі, я вже прокинувся!» - рявкнув я на неї в своїй голові.

На дворі вже була ніч. У квартирі залишилася лише Ханна, яка солодко спала в своєму ліжку. Я швиденько пробігся по снах свої вірян, яких згідно інформації моєї «повністю стабільної системи», а по сумісництву – галасливого будильника, стало вже 303.

А таки ідея з «богом із соцмереж» спрацювала!

Спокійно спали і Ян з Марком… єдиного, кого я не знайшов у царстві сні був Макс. Я повернувся до реального світу і силою своєї божественної волі перемістився до Макса.

Макс сидів у темній майстерні, оточений столами, заваленими кресленнями та уламками артефактів. На стіні, підсвіченій зеленим світлом лампи, тремтіла тонка нитка мани, що з’єднувала його з якимось новим артефактом, який він майстрував для мене.

Я відчув, як артефакт розжарювався, потім згасав — і серце у Макса впало.

• Або спрацювало, або я щойно зробив щось дуже дурне… — пробурмотів хлопець, піднімаючи з полиці інший артефакт — старий, тріснутий, але ще з іскрою життя.

Я вирішив не поспішати показувати свою присутність

Десь за стіною пролунали кроки. Макс різко загасив світло, але в напівтемряві я побачив, як у дверному отворі виникла постать. Тінь, що не мала власника.