14

***

14

Я стояв перед картиною Марка, відчуваючи, як холод від неї пронизує до кісток. Марк раптом завмер та стояв нерухомо, його пензель завис у повітрі, ніби він застиг у часі. Хелен трималася за мою руку, її обличчя було блідим від шепотів, що лунали з полотна. Тіні на картині рухалися, мідні потоки пульсували, ніби серце, і я знав: це не просто малюнок. Це двері до «кудись», можливо до «забутого храму» — санаторію для старих богів, забутих та голодних.

• Омні, він не реагує, — прошепотіла Хелен. — Тіні кажуть, що Марк — ключ. Вони тягнуть його душу всередину.

«Попередження: картина активована. Ймовірність входу Забуття в реальність після завершення — 92%. Рекомендую діяти…», — Аурі звучала, ніби оголошувала тривогу.

• Дякую, моя ти сирено, — пробурмотів я, клацаючи пальцями, щоб «натворити» нитки світла навколо Марка.
• Я чую їх... Вони шепочуть про силу забуття.

Я торкнувся картини — полотно розпливлося, ніби вода, проте я не ризикнув входити далі. Стіни з лабіринту шепотіли тінями, мідні потоки текли під ногами, повітря було густим від забутих спогадів. Так враження, що картина наповнювала собою всю комірчину!

Марк стояв посередині, огорнутий моїми золотими нитками, а навколо нього кружляли тіні... Пензлик художника вирвався з його руки і сам уинувся домальовувати картину.

«Відсоток готовності картини, Аурі?»

«Готовність картини 95%» - відрапортувала моя помічниця.

Халепа, до такого розвитку подій я явно не готовий. Це й двоє смертних тут! Треба щось робити… але що?

• Ласкаво просимо до храму! — прогримів голос Забуття. — Ваші мрії стануть нашими!

Я виставив нитки світла щитом, а другою рукою, звільнивши їх із міцного захвату Хелен, дістав з просторової кишені аретфакт Макса – кулю, схожу на більярдну, кольору слонової кістки.

«Готовність картини 98%» - відрапортувала моя помічниця.

• На сьогодні вечірка відміняється — усміхнувся я. — Ді-джей перебрав лишнього, напої скінчилися!

«Готовність картини 99%» - відрапортувала моя помічниця.

Ех, моя інтуїція, не підведи: я стиснув кулю в руці і наповнив її своєю маною… а потім випустив яскравий промінь в пензлик! Той впав без сил, як звичайний пензлик, і нічого не показувало, що ще не так давно від заправський витанцьовував на полотні, завершуючи картину замість Марка. Я схопив великий шмат чорної тканини, яким просто накрив незавершену тканину. І тіні замовкли... а Марк отямився!

• Що ту відбувається? – потряс він головою, ніби відганяючи який поганий сон.
• Хелен, йди прогуляйся з Марком… Я до Вас приєднаюся пізніше…

Так, час трішки прояснити ситуацію… тим більше – самому краще, не треба ні за кого переживати. У випадку будь-якого форс-мажору Хелен покличе мене. А зараз я вважаю за можливе… поспілкуватися із своїм опонентом… чи опонентами!

Я стягнув тканину з полотна і примостився навпроти неї, граючись артефактом від Макса в руці. Враз картина ожила, а тіні знову почали зловісно шепотіти.

• Та досить вже! – махнув я рукою. – Замовкніть і покличте старшого!

Ви не повірите, але вони замовкли! Потім картина почала змінюватися: на ній закрутилася вихори символів хаосу, один з яких висів у мене на шиї як кулон. Я й не здогадувався, скільки їх!

Раптом вихори зупинилися… і осипалися пікселями поганенької комп’ютерної графіки… а замість з’явилася постать у балахоні!

• Ти думаєш – ти переміг? – прогунділа почвара.
• А ти вважаєш – я намагався?
• Ти сильний! Але ми сильніші…
• І я це розумію! Я просто відстрочив мою з вами зустріч… - посміхнувся я, граючись кулею, перекидаючи її з руки в руку. – Та все таки, хто ти?
• Можеш звати мене Летеус! – промовила тінь. – Решту ти знаєш, або здогадуєшся.
• Що ж Летеусе, хоч так! – підморгнув я. – Тепер буду знати ім’я свого опонента…
• Ти дарма довіряєш смертним, Омнімарісе! – знову прогунділа почвара в балахоні.
• Це вже моя справа! – я підвівся зі стільця і підняв шмат тканини, яку до того зірвав з полотна. – Я так розумію, ти нічого нового не скажеш?
• Нам немає про що говорити, нікчемо!
• Ну, як так то так… - я один рухом накрив полотно. – А хто з нас нікчема – ще побачимо. Аурі, а пошукай там у себе щось про нашого «друга»!

«Пошук розпочато, — відгукнулася Аурі. — Проте застереження: ім’я «Летеус» пов’язане з артефактами старшого порядку. Доступ до деяких архівів обмежений» - протараторила вмонтована в мою голову «Вікіпедія».

•  Обмежений? Для кого? — я підняв брову.

«Для всіх, хто ще живий».

• І для богів?

«Для Вас так точно, за решту – не знаю!»

Приємно, коли власна помічниця каже тобі такі теплі речі, від яких холодить шкіру. Я обережно сховав кулю Макса у просторову кишеню, відчуваючи, як у ній ще пульсує залишкова мана. Картина мовчала, але я знав — це тиша перед бурею.