10

***

10

Я опинився в сні Франка, тримаючи його за плече, щоб не втратити зв’язок із реальністю. Повітря навколо було густим, наче сироп, і пахло старою паперовою книгою, змішаною з металевим присмаком дощу. Під ногами хрустіла бита цегла, а навколо розкинулося місто, яке виглядало так, ніби його зібрали з уривків старих фільмів: напівзруйновані багатоповерхівки, неонові вивіски, що миготіли уривками, і вузькі вулички, заповнені туманом.

Це був не просто сон — це був лабіринт Франкової душі, де кожен поворот ховав його сумніви, страхи і неопубліковані історії.

«Омнімарісе, енергетичний фон цього сну нестабільний. Ймовірність присутності зовнішньої сутності — 68%», — прозвучав голос Аурі в моїй голові, як завжди, з ноткою педантичної точності.

«Дякую, Аурі, я відчуваю», — подумки відповів я, обережно ступаючи вперед.

Франк ішов поруч, але його постать була розмита, ніби він сам не до кінця вірив, що перебуває тут. Його очі блукали, шукаючи щось у темряві.

• Це місце… — пробурмотів він. — Я його знаю. Я писав про нього. Але воно… не мало б бути таким.
• Сни мають звичку перекручувати те, що ми створюємо, — відповів я, намагаючись звучати впевнено, хоча сам відчував, як повітря вібрує від присутності чогось чужого. — Покажи мені, куди веде твій сон, Франку. Де твоя історія?

Він зупинився, вказавши на вузький провулок, де неонова вивіска мигала червоним: «Кінець». Слово то з’являлося, то гасло, наче серце, що б’ється в агонії.

•  Там, — тихо сказав він. — У моїх снах усе закінчується там. Але я ніколи не доходжу. Щось… не пускає.

«Попередження: аномалія в сновидному полі. Джерело попереду, відстань — приблизно 50 метрів», — Аурі знову подала голос, цього разу з легким відтінком тривоги.

•  Залишайся поряд, — сказав я Франкові, відчуваючи, як у долонях починають тремтіти нитки світла — моя божественна сила, яка тут, у сні, відчувалася гостріше. — Що б там не було, я з тобою.

Ми рушили вперед. Провулок звужувався, стіни ніби стискалися, а неонова вивіска над головою почала тріскотіти, кидаючи червоні спалахи на бруківку. Франк дихав уривчасто, його руки тремтіли, але він ішов за мною, ніби нарешті знайшов у собі сили не відступити.

На кінці провулку ми побачили двері — старі, дерев’яні, вкритий облупленою фарбою, з вирізьбленим символом, який нагадував спіраль хаосу. Я впізнав його одразу — той самий символ, що був на моєму кулоні. Але тут він виглядав… живим. Лінії спіралі повільно рухалися, ніби дихали.

•  Це воно, — прошепотів Франк. — Я бачив ці двері. Але щоразу, коли я намагаюся їх відкрити, я прокидаюся.
•  Цього разу ти не один, — відповів я, кладучи руку на двері. Вони були теплими, наче під ними текла кров. — Аурі, що скажеш?

«Ймовірність порталу до іншого сновидного шару — 82%. Рекомендую обережність. Є ризик зіткнення з потойбічними сутностями», — відповіла вона.

•  Та сама нечисть? — пробурмотів я. — Ну, подивимося, хто кого!

Я штовхнув двері, і вони відчинилися без звуку. За ними була не кімната, а величезна зала, де стіни складалися з тисяч сторінок — пожовклих, порваних, списаних чорнилом, що текло, як сльози. У центрі зали стояв стіл, на якому вихором літали списані аркуші. Справжній хаос! Але постаті у темному плащі, яку я бачив у сні Ханни, тут не було.

Я стояв перед столом, на якому аркуші кружляли у вихорі, наче птахи, що не можуть знайти спокій. Кожен аркуш був списаний Франковими словами — уривками оповідань, віршами, начерками, що так і не стали книгами. У цьому хаосі я відчував його біль: історії, які він не зміг розповісти, ідеї, що залишилися ув’язненими в його свідомості.

Зала пульсувала, ніби жива, а повітря стало ще густішим, наче намагалося стиснути нас із Франком у своїх обіймах.

• Це все твоє?  — сказав я, повернувшись до нього. — Твої слова, твої світи? Чому вони тут, Франку? Чому ти їх ховаєш?

Він стояв, притиснувшись до стіни з пожовклих сторінок, і його очі гарячково бігали по вихору паперів.

•  Я… я не зміг, — пробурмотів він. — Кожна історія… вона починалася, але ніколи не закінчувалася. Я…. Я просто боявся, що якщо я їх закінчу, вони будуть… погані. Непотрібні. Їх не читатимуть!

«Омнімарісе, рівень тривоги Франка зростає. Емоційний фон нестабільний. Рекомендую стабілізувати його стан перед подальшими діями», — Аурі подала голос у моїй голові, як завжди, з холодною точністю.

«Спокійно, Аурі, я знаю, що роблю, — подумки відповів я, хоча сам не був упевнений, що повністю контролюю ситуацію. Сновидний світ Франка був хитким, і я відчував, як тонка нитка зв’язку з реальністю тремтить, наче струна, що ось-ось порветься.

Я ступив ближче до столу. Один із аркушів повільно опустився до моїх ніг, і я підняв його. На папері був начерк оповідання про самотнього мандрівника в місті, яке пожирало його мрії. Слова були перервані на півслові, ніби Франк не наважився дописати. Я відчув, як у долонях знову затремтіли нитки світла — моя божественна сила реагувала на цей уривок, наче на заклик.

•  Франку, — я повернувся до нього, тримаючи аркуш, — це не просто слова. Це твоя сила. Ти створив це місто, ці історії. Але щось заважає тобі їх закінчити. Що це? Скажи мені.