9

***

9

Я повільно відійшов від площі, залишивши обох нових кандидатів — одного з саксофоном у серці, іншого з холодною кавою в руках — наодинці зі своїми думками. Поки вони переварюватимуть наше знайомство, можна було б приділити час своїм «офіційним» вірянам.

Дорога до парку зайняла хвилин двадцять, і весь цей час я відчував легкий дисонанс — наче тінь когось, хто йде слідом, але тримається на безпечній відстані. Не загроза, але й не випадковість.

«Мінімальна дистанція супроводжуючого — сорок сім метрів. Спостереження триває щонайменше від площі», — сухо повідомила Аурі.

«Не показуємо, що знаємо», — відповів я подумки. — «Хай думає, що ми нічого не помітили».

Коли я нарешті вийшов на центральну алею парку, мої віряни вже чекали. Я їм передав божественне послання і запрошенням на пікнік. Ханна сиділа на пледі й щось швидко замальовувала в блокноті, Хелен розкладала на траві пакунки з їжею, а Макс задумливо крутив у руках термос.

• Ну що, мої дорогі, сьогодні у нас буде маленьке божественне свято, — оголосив я, з’являючись перед ними так, наче просто вийшов з повітря.
• Пікнік! — підняла голову Хелен. – Тисячу років не була на пікніках!
• Саме так. Зараз я створю чи натворю легеньку атмосферу, — усміхнувся я і легким рухом руки «натворив» невеликий дерев’яний стіл просто на траві. На ньому тут же з’явилися глиняні чашки, свіжоспечений хліб, сир і ягідний сік у прозорому глечику.
•  Ого… — протягнув Макс, — от за це я точно готовий вірити.

Ми сіли, і навіть Ханна відклала олівець. Сонце пробивалося крізь листя, навколо чулися дитячі голоси та шелест крил голубів. Мить була теплою і майже домашньою.

• А тепер, — сказав я, наливаючи всім по чашці соку, — розкажіть, як ви бачите наше далі. І що ви готові зробити, щоб цей світ став безпечнішим для снів.

Вони переглянулися, і я побачив, як у кожного в очах з’явився свій відтінок рішучості.

А за кількадесят метрів, за густими кущами, хтось продовжував спостерігати за нами. І цього разу я відчув, що його інтерес став більш особистим.

• Гаразд, поки ви переварюєте моє питання, я розповім про свій день… - підморгнув я. – Але буквально через кілька хвилин…

Я клацнув пальцями і розчинився у повітрі під здивованими поглядами моїх вірян. Так, я уже так теж вмію! Навчився… прочитавши інструкцію від Аурі! Не питайте мене «як?», краще спитайте «навіщо?».

Несподівано для «шпигуна» я матеріалізувався у нього за спиною, без жодного звуку.

Він сидів навпочіпки, обпершись ліктями на коліна, і втомлено вдивлявся в сторону нашого пікніка крізь розсунуті гілки. У руках — старенька фотокамера.

•  Гарний ракурс, — сказав я тихо, нахилившись так, щоб моє обличчя віддзеркалилося в об’єктиві.

Він здригнувся й ледь не впав на спину. Камера дзенькнула об землю.

• Що… звідки Ви?
• Це я маю питати, звідки ти. І головне — навіщо ти тут? — я говорив спокійно, але так, щоб кожне слово мало вагу.

Підліток виглядав виснаженим: бліда шкіра, темні кола під очима, сухі губи. Сонце пробивалося крізь листя й різало його обличчя світлими плямами.

• Я просто… фотографую, — пробурмотів він, дивлячись убік.
• А я просто бог! Хоча, ти мав би про це знати?
• Ні… - ошелешено просто відповів хлопчина, і повторив - Я просто фотографую…
• Просто? — я нахилив голову. — І для цього ти дві години стежиш за людьми, яких навіть не знаєш?

Він ковтнув, але мовчав. Камера в його руках тремтіла.

«Енергетичний фон: перевтома, тривожність, ініціативний інтерес. Ймовірність нічних кошмарів — понад 80%», — чітко доповіла Аурі.

•  І давно в тебе безсоння? — спитав я вже м’якше.

Погляд його ковзнув у землю.

• Кілька місяців… сни дивні… і наче хтось стежить за мною навіть уві сні.
• Можливо, ми ще поговоримо, — сказав я і відступив, залишаючи його з його тремтячими руками та питаннями, на які він сам не міг відповісти.

Я повернувся до пікніка та само як і зник, і вже за секунду знову сидів за столом зі своїми вірянами з чашкою соку в руках, усміхаючись, наче щойно просто відійшов за ягодами.

Про стеження Аурі більше не повідомляла про стеження, і я спокійно розповів вірянам про свій похід у галерею. Про розмови з потенційними вірянами я промовчав: це мої моменти, як бога!

• Ну так, готові дати відповідь на моє питання? – я обвів поглядом Ханну, Хелен та Макса. – Як ви бачите наше далі? І що ви готові зробити, щоб цей світ став безпечнішим для снів?

Сонце повільно хилилося до горизонту, і тіні дерев лягали на траву довгими смугами, наче пальці, що тягнуться до нашого столу. Ханна першою порушила тишу, відкинувши пасмо волосся з обличчя.

•  Я бачу наше "далі" як... мапу, — сказала вона, постукуючи олівцем по блокноту. — Сни — це не просто картинки в голові, це ніби двері. Іноді вони ведуть до гарних місць, іноді — до пасток. Я хочу намалювати цю мапу. Зрозуміти, куди ведуть кошмари, і перекрити ці двері.