8

***

8

Виставка абстракціонізму виявилася дивовижно влучним місцем для вербування вірян. Серед хаосу плям і ліній, серед сотень цікавих екземплярів диваків можна знайти.

Взагалі ці смертні – досить цікаві особистості. З одного боку самодостатні та цілеспрямовані, а з іншого… з іншого боку невпевнені в собі та перелякані істоти при появі перших труднощів. Проаналізувавши все, що відбувалося в світі в останні 100 років, коли атеїм став превалювати над вірою в божественну силу, я зрозумів, що по суті самі боги винні у тому, що в них перестали вірити. Вони відвернулися від своїх смертних вірян! А віряни відвернулися від них…

Боги пантеону повірили у свою безсмертність та нетлінність! По суті воно так і було… за останнє століття зникли лише маленькі божки, які не увійшли до сомну великих богів.

Якщо взяти мене, то я перший бог на цій планеті, напевно за останню тисячу років. І мені подобаються ці смертні з їхніми перевагами та недоліками…

І до речі, не завадило б мені ще пару смертних вірян, тим більше, що та нечисть облюбувала це місто… Чи не тільки його!

«Слушна думка, Омнімарісе!» - прозвучав в голові голос Аурі.

«І чим побільше – тим краще!» - огризнувся я. – «Дуже вже хочеться тебе викинути з моєї голови, щоб не читала мої думки!»

«Ви гадаєте – Ваше рішення стане панацеєю і рішенням?» - гигикнула помічниця. - «Я повністю…»

«Досконала система…» - продовжив я за неї. - … пам’ятаю»

«Так, я така, у будь-якій формі!»

«Гаразд, скануйТе «територію відповідальності» «Ваша досконалість» - іронічно усміхнувся я про себе.

«Слухаюся та Виконую, Ваша божественність!» - не залишилася в боргу Аурі.

Вже наближалася обідня пора, сонце пробивалося крізь вузькі вулички золотими променями, які робили навіть пил у повітрі схожим на дрібні іскри. Я повільно йшов від галереї, дозволяючи місту самому вибирати для мене маршрут.

Невидима нитка стеження десь за спиною залишалася, але я робив вигляд, що її не відчуваю. Часом вона розтягувалася, ніби спостерігач губився серед перехожих, а потім знову натягувалася, коли я зупинявся біля чергової вітрини чи перехрестя.

«Об’єкт супроводу все ще з вами. Ніяких активних дій», — сухо прокоментувала Аурі.

«Добре. Нехай думає, що я його не помічаю», — відповів я подумки. — «А ми займемося кориснішим».

Ми звернули з головної вулиці на меншу, де старі кам’яниці чергувалися з кав’ярнями і маленькими крамницями. Тут завжди було більше тих, хто заглиблений у власні думки, ніж тих, хто кудись біжить. І саме в таких місцях найчастіше зустрічаються ті, хто шукає сенс… або хоча б дивиться на світ трохи інакше.

«Є кілька варіантів, — озвалася Аурі через кілька секунд, — але двоє виділяються. Перша — жінка близько тридцяти, сидить на лаві з ноутом. Її емоційний спектр глибокий, з відтінками тривоги і надії. Другий — чоловік, років сорока, у темно-синьому пальті. Він уже пів години стоїть біля вуличного музиканта і, здається, не стільки слухає музику, скільки… чекає чогось».

Площа зустріла мене звуками саксофона. Мелодія була повільна, тягуча, така, що змушує зупинитися навіть тих, хто поспішав. Музикант — кремезний дядько з сивиною у бороді — стояв із заплющеними очима, повністю занурений у свій світ. Поруч, трохи осторонь від натовпу слухачів, стояв чоловік у темно-синьому пальті. Він не кидав грошей у футляр, не аплодував, не знімав на телефон. Просто стояв, спершись на тростину, і дивився кудись крізь музиканта.

 «Об’єкт другий. Ім’я - Ян. Сон останньої ночі — уривчастий, з ознаками зовнішнього та внутрішнього втручання», — спокійно констатувала Аурі.

«Зрозуміло. І що він тут робить?»

«Чекає. Але не знає, на що…».

Я зробив вигляд, що зупинився послухати музику, і непомітно кинув чоловікові побіжний погляд. Його плечі були трохи зсутулені, а під очима — темні мішки, наче він не спав кілька ночей поспіль. Проте у його погляді жеврів якийсь вогник, ледь помітний, але впертий.

«Цікавий екземпляр», — подумав я. — «Не зламався, але й не в рівновазі!».

Цинічний в мене погляд на моїх потенційних вірян? Ну а що ви хотіли! Я таки бог на цій планеті з недолугою назвою земля, де, якщо вірити міфам та легендам – усі боги були це тими циніками. Ну майже усі… Крім пізніх богів, яким понаставляли храмів! Ці більше гуманісти… і цинізм там, якщо присутній, - зовсім іншого гатунку.

Відійшовши від натовпу слухачів, я помітив під старою кам’яною колоною ще одну фігуру. Чоловік молодший, худий, з розкуйовдженим волоссям, сидів, обхопивши коліна, і тримав у руках кружку кави з вуличного кіоску. Його повіки ледь трималися відкритими, а мішки під очима видавали, що сон для нього став розкішшю.

 «Третій об’єкт. Енергетичний фон нестабільний, у сновидній площині — глибокі провали. Можливе втручання тієї самої сутності», — повідомила Аурі.

Я зупинився так, щоб бачити обох: і чоловіка біля музиканта, і того, що під колоною.

«Двоє за кілька хвилин. Гарний улов для середини дня» — усміхнувся я подумки.

Я повільно підійшов ближче до музиканта, ніби просто хотів краще почути. Насправді ж, щоб опинитися на відстані двох-трьох кроків від чоловіка у темно-синьому пальті.