7

***

7

Вулиці міста цього ранку були сонні, але сонними вони здавалися лише для людей. Для мене ж кожен звук і запах мав відтінки, яких смертні не помічали. Глухий гул у глибині простору, тонка нитка чийогось сну, що дотягувалася аж сюди… Аурі б тихо підказала: «Побічний вплив сновидного поля».

Я рухався без поспіху, як і личить богові, що не женеться за часом. Вітрини магазинів пропонували одяг, взуття й каву «з собою», але я вже знав, що сьогодні споживатиму інше — інформацію, а можливо, і чиюсь таємницю.

Міська галерея зустріла мене високими дверима з темного дерева. Усередині пахло фарбою, лаком, і легким ароматом дешевої кави з автомату біля гардеробу. Тиша була така, що навіть кроки по мармуровій підлозі звучали надто гучно.

Не дивлячись на ранок тут були люди… до речі люди, які зовсім не нагадували тих диваків, яких я бачив тут вчора. Напевно справжні поціновувачі модерного мистецва. Або просто «жайворонки», які не переварюють  нічні тусовки.

«Відчутний слабкий фон сновидної енергії. Джерело — ймовірно, в дальньому залі», — одразу зафіксувала Аурі.

Я повільно рухався коридорами, розглядаючи полотна. Тут був і геометричний абстракціонізм — правильні форми, що ледь помітно зсувалися, коли ти моргав; і експресіоністичні хаоси — криваві мазки, змішані з ніжними акварельними плямами; і зовсім безформні кольорові хмари, які здавалися банальними… поки тінь у них не ворушилася сама собою.

Відвідувачів було небагато. Пара студентів жваво жестикулювала біля полотна, яке нагадувало величезне око, що дивилося кудись угору. Літня пані у капелюшку застигла перед картиною, схожою на розплавлений годинник. Чоловік у костюмі швидко пройшов повз, навіть не зупинившись — напевно, тут його тримала лише дружина.

І от — вона. Та сама картина.

Здалеку — просто вибух фарб, хаотичний, як внутрішній світ божевільного генія. Але що ближче я підходив, то чіткіше бачив у цьому хаосі закономірності: спіралі, які ніби втягували погляд у глибину, світлі та темні пульси, що билися в одному ритмі. І ритм цей… був мій.

«Підтвердження зв’язку зі сновидною реальністю — 65% і зростає», — повідомила Аурі вже більш напруженим тоном. — «Рекомендую обережний контакт».

Я вже простягнув руку, щоб торкнутися полотна, коли за спиною пролунав тихий, але впевнений голос:

•  Ви теж її відчуваєте?

Я обернувся. Переді мною стояв високий чоловік у темному светрі з кількома плямами фарби на рукавах. Художник. Погляд уважний, але в ньому була і тривога, і полегшення водночас — ніби він нарешті зустрів когось, хто здатний зрозуміти.

• Відчуваю! Це не можливо не відчути, — відповів я, трохи посміхнувшись. — Це ж не просто картина, правда ж?

Він зітхнув, озирнувся, наче перевіряючи, чи ніхто нас не слухає, і тихо сказав:

•  Я… не пам’ятаю, як малював її. І не тільки цю. Є ще кілька, але ця… Вона сниться мені ночами. Я прокидаюся, йду до майстерні — і бачу, що робота вже готова.

Аурі майже пошепки: «Високий рівень несвідомого впливу. Ймовірний канал для переходу між світами снів».

• І що тоді відбувається, коли ви дивитеся на неї зараз? — запитав я, не відводячи погляду від полотна.
•  Наче… вона кличе. Але куди — я не знаю. Іноді мені здається, що якби я зробив крок уперед, то опинився б… десь там.

Я глянув на нього уважніше:

•  А якщо це «десь» існує? Ви б були готові туди зайти?

Він не відповів одразу. Лише ковтнув повітря й ледь помітно кивнув.

•  Думаю, — сказав він, — ми з вами зустрілися не випадково.
• Чому Ви так гадаєте? – посміхнувся я. – Я звичайний поціновувач мистецтва… а Ваша творчіть…
• Марк! Марк Авербас… для Вас просто Марк… - відповів художник на мою паузу.
• Дуже приємно, Марку! Мене можене звати Омні, просто Омні… - ввічливо поклонився я. – Так от, Ваша творчість, Марку, особлива… вона заворожує!
•  Ви теж її відчуваєте? — повторив художник, вдивляючись мені просто в очі.
•  Відчуваю? — відповів я запитанням на запитання, злегка посміхнувшись
•  У ній є… глибина… хаос, який прямує до порядку і навпаки…
• Глибина? Хаос? Порядок? — він ледь нахилив голову, намагаючись зрозуміти, чи я жартую.
•  Давайте скажемо так: це не просто фарба на полотні. Ви ж і самі знаєте, — я кивнув у бік картини.

Він ковтнув повітря і тихо сказав:

•  Я не пам’ятаю, як малював її. Іноді… здається, що вона вже була у мене в голові, а я лише переніс її сюди.

Ми обидва дивилися на картину, кольори якої змінювалися від ледь помітного руху повітря.

• Що це за місця? — запитав він.
•  Це так важливо для Вас, Марку? — я відвів погляд від полотна і зустрівся з ним очима. — Просто запам’ятайте відчуття, коли стоїте перед нею....
•  Ви ніби натякаєте, що… - запнувся Марк. – Не схожі Ви на «просто поціновувача мистецтва»…
•  Я нічого не натякаю… і так, я «просто поціновувач мистецтва»… — перебив я його, м’яко, але впевнено. — Але якщо відчуєте, що вона «кличе» сильніше, ніж зазвичай — не торкайтеся її самі. Дочекайтеся мене.