5

***

5

Я сидів на гілці старого клена, дивився, як моя вірянка малює черговий фрагмент пастки для тої невідомої нечисті. Ханна була стомлена, але не думала зупинятися. Я розумів, що нечисть теж має страхи, і страхом для тої, яка мучить Ханну – помаленьку стаю Я! Я ж таки, Омнімаріс, бог чогось там і всього одночасно, бог снів, хаосу, можливостей і реальностей одночасно. Я тому любителю снів влаштую такий хаос, що й у снах не насниться! Підпорчу апетит, так би мовити…

Все було гарно, навіть надто гарно. І саме тоді Аурі зіпсувала момент своїм фірмовим «аналітичним попередженням»:

«Омнімарісе, коефіцієнт стабільності вашого існування знизився до 42%».

•  Що знову не так? — зітхнув я.

«Ви залежите лише від однієї вірянки. Це створює критичну вразливість. Рекомендую знайти ще, як мінімум двох».

• А де я їх маю брати? В супермаркеті в розділі «Віра та духовність»?

«У середовищах, де люди відкриті до нових ідей. Наприклад: художні галереї, книжкові клуби, групи медитації, інтернет-форуми для шукачів сенсу життя».

• Щось сталося? – на мене дивилися допитливі очі Ханни.
• Я знову говорю вголос?
• Ну так? Це ти з Аурі?
• Так, з нею… - відповів я і скочив з гілки.

Чудово, я буду богом з інтернет-форуму. Може, ще акаунт у соцмережі завести?

«Це підвищить наші шанси на успіх на 17%» - протараторила Аурі.

В очах Ханни читалося питання, але вона його так і не задала, а я не хотів мучити її своїми проблемами. Перша зустріч з тою нечистю мене трохи прибила, і будь він трохи сильніший – я не впевнений, що історія молодого бога не закінчилась би на другий день від його народження. Тепер той «сновида» навіть трохи побоюється мене, якщо на друге рандеву вирішив не приходити… Хоча сон моєї вірянки навіть для мене був ну вже надто солодкий.

Але от віряни мені потрібні! Може я колись удостоюся і якогось храму на мою честь, може навіть з моїми статуями.

Так я й опинився на вулиці вечірнього міста, яке пахло кавою, асфальтом і чиїмось поспіхом. Ханну я відправив додому, сказавши, що навідаюся до дівчини як тільки влаштую свої справи. Перше місце — кав’ярня. Я вибрав столик біля вікна, замовив американо і почав «випромінювати ауру божественної впевненості».

Перша жертва — хлопець із ноутбуком. Я нахилився і тихо сказав:

•  Вітаю, смертний. Чи не хочеш ти, щоб твої сни стали яснішими, а життя — сповненим можливостей?

Він подивився на мене, відхилився і буркнув:

•  Мужик, я просто код пишу.

Друга спроба — бариста. Я урочисто вручив їй свій енергетичний «погляд бога».

•  Я можу зробити твою мрію реальністю.

Вона посміхнулася:

•  Якщо моя мрія — щоб ти зробив замовлення і відійшов від стійки, то так, будь ласка.

Аурі в голові сухо зауважила:

«Рівень конверсії: 0%. Рекомендую змінити підхід».

Я підняв комір сорочки й вирішив, що з мене досить кав’ярень. Наступна зупинка — виставка сучасного мистецтва. Якщо вони вірять, що купа цегли — це інсталяція про сенс життя, то, може, й у мене повірять.

Виставка сучасного мистецтва зустріла мене запахом свіжої фарби й обурливої тиші. Тиша була не лише обурливою, але й обуреною, бо кожен відвідувач намагався виглядати так, ніби розуміє, для чого в центрі зали стоїть велосипедне колесо, приварене до чайника.

Я неквапно пройшовся між експонатами, випромінюючи «ауру божественності». Чесно кажучи, у цьому натовпі складно було виділитися — тут і так вистачало диваків різних мастей: чоловіків у капелюхах дивних форм та жінок на височенних обцасах чи то навіть платформах, а платтях кольору розмазаних на полотні фарб абстракціоніста-початківця.

І тут я побачив її. Дівчина років тридцяти, з волоссям, пофарбованим у колір розбитого неба, стояла перед картиною, яка була нічим іншим, як прямим попаданням у мою сферу діяльності: вихор кольорів, фрагменти облич, розмиті межі між реальностями.

Я підійшов поруч і, дивлячись на картину, тихо сказав:

•  Це ж сон, який намагається стати спогадом.

Вона різко обернулася, наче я прочитав щось потаємне.

•  Ви… Ви теж це бачите?
•  Я бачу сни навіть тоді, коли інші бачать лише фарбу, — відповів я.

Вона прислухалася, і я відчув, як між нами пробігла тонка нитка віри — слабка, але справжня.

•  Хто Ви? — запитала вона. – Критик? Чи митець?

Я вирішив не тягнути кота за те, що у нього й так не гумове, я просто в лоб випалив:

• Дозвольте відрекомендуватися! Омнімаріс... Бог снів, хаосу і можливостей. Це якщо коротко…

Замість сміху чи здивування вона тільки кивнула, наче це і так було очевидно. В яблучко? Ні, сама по собі панянка дивакувата… Її навіть не злякало… Ні, її навіть не здивувало, що перед нею дивак, який представився богом.