4

***

4

Ми сиділи в кафешці в тому самому парку, де я вперше зустрів свою вірянку. Я, відверто кажучи, був «наче вичавлений лимон»! Цікаво, а як почувається вичавлений лимон, і звідки люди знають це відчуття? Лимон розповів? Звідки такий вислів? У інформації, яку в мене закачала Аурі, відповіді я не знайшов… доведеться запитати у лимона! Я ж зможу?

«Запитати? У лимона?» - гигикнула моя помічниця. – «Ну, ну Ви бог, Вам все під силу! Спробуй, я подивлюся на це…».

Тепер я точно знаю, що ця «повністю стабільна система» сидить у мене в голові і читає мої думки! Треба придумати, як її звідти дістати, матеріалізувати… і нехай тоді вживу дає свої корисні поради.

Я подивився на Ханну, а та тим часом що зосереджено малювала у своєму блокноті, навіть не звертаючи на мене увагу. Що ж, тоді у мене є час проаналізувати мою першу зустріч з цим «чимось»… Цей гад навіть не назвався, але мене знає… Невже я настільки відомий бог? Мені й двох днів від народження немає!

«Він у неї в голові!» - буркнула Аурі, напевно образившись, що аналізом я займаюся самостійно.

«Дякую, моя хороша…» - буркнув у відповідь я – «А як він туди потрапив? Добре ти у мене «повністю стабільна система», а що він таке? Бог? Демон? Що там ще на цій планеті існує?..»

«Він її матеріалізований страх…» - відповіла Аурі. – «Ну, я так вважаю… але він матеріалізувався.».

• Як я? – в голос промовив я.
• Що як ти, Омні? – підняла на мене очі Ханна.
• Не звертай увагу, це я тут думку гадаю…

«У мене немає відповіді на це питання» - відповіла Аурі, і я уявив як вона ніяково знизала плечима.

А в голові у мене вже почав крутитися план. Ну як, план… так собі, задумка! Мій супротивник не зі слабких, а живиться він страхом і снами… чи страшними снами. Тут ще треба розібратися! Але якщо його позбавити того, що йому дає силу, то цей непотріб можна, як мінімум знешкодити… а як максимум знищити!

«А якщо він живиться не лише страхами і снами Ханни?» - прозвучало слушне запитання від Аурі.

• О, моя мила дівчинка, ти як завжди права!

«Дякую, Омнімарісе» - в моїй голові Аурі зробила кнісе.

• Що? – Ханна відірвалася знову від свого блокнота.
•  Щоб зловити ту нечисть, треба побільше про неї з’ясувати… Але він зараз навряд чи так просто дасть нам змогу його потрясти… нам потрібен сон, у який він захоче зайти, — почав я.

Дівчина підняла брову.

• І що, я маю намалювати наживку?
• Не просто намалювати, — відповів я. — Ти створиш сон, який буде для нього наче мед для бджоли. Але ми сховаємо в ньому пастку.
• А яка пастка працює на того, хто їсть сни?

Я подивився у пустий стакан, у якому було мохіто (доволі смачна штука), а тепер розтанув навіть лід, і відчув, як Аурі тихо підключається до моїх думок:

«Рекомендую використати ілюзію зворотного відлуння. Коли він спробує забрати сон, той почне живитися його власною силою».

• Дякую, Аурі! Ханно, ми… ти створиш відлуння, — пояснив я їй. — Коли він торкнеться твого сну, сон почне забирати енергію в нього самого. А тоді ми з ним поговоримо.

Вона замислилася, потім повільно кивнула.

•  Звучить ризиковано.
•  Тому ми зробимо це удвох. Ти — художниця. Я — бог. Разом у нас вийде світ, від якого навіть та чудасія в балахоні не зможе відмовитися.

Вона зітхнула.

•  Ну добре. Але якщо все піде не так, то це буде мій останній сон.
•  Тоді я подбаю, щоб він був найкращим, — відповів я. – І взагалі, раніше ти була одна, а тепер ти зі мною…

Ми заплющили очі. Її пальці торкнулися моїх, і я відчув, як наші думки почали змішуватися. Спершу з’явилися кольори — золотий, мідний, глибокий синій. Потім запахи — весняний дощ, свіже дерево, дим від багаття. І нарешті — форми.

Перед нами виросло місто, якого ніколи не було: вулиці з каменю, що світилися зсередини, мости з води, яка текла в повітрі, і башти, сплетені з коріння та скла. У центрі — площа з величезним дзеркалом, яке відбивало не наше відображення, а інший, ще незвіданий світ.

• Він не зможе пройти повз це, — прошепотіла вона.

«Пастка готова. Залишилося лише зачекати» - сказала спокійно Аурі у моїй голові.

Я глянув на Ханну і всміхнувся:

• А чекати ми будемо всередині сну.

Ми зробили крок уперед, і наші тіні ковзнули по кам’яній бруківці, що світилася зсередини м’яким золотим сяйвом. Місто жило — вітри тихо гойдали мости з води, коріння башт пульсувало, наче в них текла кров, а дзеркало в центрі площі дихало, немов легені, втягуючи й видихаючи туман.

За нашими спинами залишався тонкий, ледь помітний розрив у повітрі — двері назад, у реальність. Я простягнув руку й торкнувся його. Холодок пробіг по пальцях, і розрив закрився, наче хтось стулив повіки.

• Тепер ніхто, крім нас, звідси не вийде, — сказав я.
• І ніхто не зайде? — уточнила Ханна.
•  Тільки той, кого ми чекаємо.