3

***

3

Отак повільно я прогулювався вулицями незнайомого міста, слідуючи за стрілочкою, яка вела мене до мого вірянина. Не відчувалося жодної божественної присутності у місті. Асфальт і бетон! Минаючи храми, які мені зустрічалися по дорозі, я помічав, чи мені здалося, що фігури на фасадах і зображення на вітражах якось косо на мене дивилися, ніби я їм щось винен.

Я підійшов до парку, що у цьому бетонно-асфальтному лабіринті виглядав оазисом серед пустелі. Я увійшов у парк і «натворив» собі мохіто з льодом. Ну а що? Не буду ж пити пиво у парку, де люди культурно відпочивають! Та й проблем зі стражами закону, які патрулювали в парку, мені не хотілось.

«Емоційний вектор віри» повів мене тінистими алеями, поки нарешті не вивела на берег великого озера посеред парку. Стрілка смикнулася вправо й завмерла. Серце чомусь закалатало швидше. Я розсунув кущі й… побачив людину.

Вона сиділа на пеньку, тримаючи в руках старий потрісканий блокнот, і щось записувала. Волосся скуйовджене, одяг не новий, але підібраний зі смаком… обличчя трохи втомлене, але очі — світлі, наче вогники вночі.

Я зробив крок вперед, і в ту ж мить вона підняла голову. Наші погляди зустрілися. Я чітко відчув, як крізь мене пройшла хвиля тепла — така сама, як тоді, коли я вперше «прокинувся» в уяві свого творця.

— Ти… справжній? — тихо запитала вона.

Я на секунду розгубився. В моїй голові затараторила Аурі: «Скажи щось божественне! Ну, швидше! Вона чекає! Давай! Вперед, боже!».

— Я завжди справжній, коли в мене вірять, — відповів я, намагаючись надати голосу глибини, хоча вийшло більше, як у актора, що читає рекламу кави. Вона всміхнулася.

— То це ти? Омнімаріс?

Я кивнув.

— Ти перша, хто назвав мене на ім’я.

— А я думала, що просто вигадала тебе… — вона опустила погляд, наче боялася почути, що це правда.

— Можливо, й так, — сказав я, сідаючи поруч, — але тепер ми обидва в одному світі. І, здається, нам варто вирішити, що з цим робити.

Аурі тихенько прошепотіла в моїй голові:

«Починається найцікавіше…»

Дівчина повільно закрила свій потрісканий блокнот і стисла його так, ніби там була найцінніша річ у світі.

— Я почала писати про тебе… коли мені стало зовсім темно, — сказала вона, не піднімаючи очей. — Не фізично, а отут… — вона торкнулася пальцями скроні, потім грудей. — Тоді мені здалося, що як я уявлю когось, хто зможе навести лад у моїх снах і думках, то, може, зможу й сама вибратися з цього хаосу.

— І ти вирішила створити… мене? — підняв я брову. — Бога снів, хаосу і можливостей?

— Я не вирішувала, — знизала плечима вона. — Ти просто з’явився в моїй уяві!.. і я повірила… Може, тому, що я вірю не в порядок, а в те, що навіть із хаосу можна скласти щось нове.

Аурі у мене в голові видала зауваження зі своїм фірмовим монотонним спокоєм:

«Зверніть увагу, Омнімарісе: саме ця ідея хаосу як джерела можливостей і сформувала ваш архетип».

— Я це зрозумів! Не таратор на вухо…

Я скосив очі вбік — виглядало це, мабуть, дивно, бо дівчина злегка всміхнулася.

— Вибач, але так як я доволі молодий бог і народився нещодавно, то мені надали помічницю – Аурі! Вона передає тобі привіт, — пояснив я, — вона, так би мовити, моя внутрішня… е-е… система підтримки.

— Виглядаєш як той, хто розмовляє з уявним другом, — хихикнула вона.

— Ну, ми всі трохи того… — парирував я, покрутивши рукою в повітрі.

Вона кивнула, і на мить між нами запала тиша. Потім вона глянула прямо мені в очі.

— Якщо ти тут… значить, я не збожеволіла?

Я витримав театральну паузу, а потім серйозно відповів:

— Ні. Це просто означає, що твоя віра стала настільки сильною, що я перестав бути лише вигадкою чи фантазією. І тепер ми обидва відповідальні за те, що буде далі.

Вона стиснула блокнот ще сильніше. Виглядало, що дівчину щось дуже лякає.

— Тоді допоможи мені!

— У чому? З чим? В принципі, саме для цього я і тут!

— У тому, щоб ніхто не забрав мою мрію.

Я дивився на неї, намагаючись вгадати, що за мрія може бути такою важливою, щоб повірити і створити для її захисту… мене. З вигляду моя вірянка, перша і наразі єдина, не була схожа на невпевнену в собі, непристосовану до життя в умовах технологій, людину, яка б не справилася з реальними труднощами, і якій для вирішення її питань потрібна була б божественна сила. Проте, оскільки я тут, то справа не з простих, і без бога чогось там і всього одночасно, снів, хаосу, можливостей і реальностей одночасно, тобто без мене – тут не обійтися.

— Розповідай, — тихо сказав я, примостившись на траві коло дівчини.

Вона глибоко вдихнула, наче набиралася сил. Потім видихнула шумно та почала свою розповідь.

— Я малюю сни. Не просто картини — я намагаюся передати те, що бачу щоночі. Це інший світ… кольори, яких тут немає, обличчя, яких я ніколи не зустрічала, і міста, які ніхто не будував. А потім я зрозуміла, що це не просто мої сни — вони належать ще комусь. І що той «хтось» намагається через мене показати їх світові.