2

***

2

Сонце піднялося так швидко, що я ледь встиг подумати, чи потрібен мені взагалі сон. Я відверто почував себе лохом, бо цілу ніч просидів майже в одній позі опрацьовуючи інформацію, яку мені в голову накидала помічниця. Тіло затекло! А я ж міг собі створити як мінімум стілець, чи зручний диванчик… чи просто гамак… Я ж таки бог, чи як?

Хоча, згадавши, що я таки бог, я пропустив ману через своє тіло, і мені відразу стало краще. Я підійшов до озерця, щоб подивитися на себе і мені не сподобалося те, що я там побачив: неголена пика і скуйовджене волосся. Так лише однієї думки стало достатньо, щоб я знову набув доглянутого вигляду.

Не знаю, як там інші боги, а я відчував ранковий голод. Боги Олімпу та Асгарду влаштовували бенкети, на яких їли та пили. Тому нам, богам, ніщо людське не чуже?

Я пригадав знову героя фільму, з якого скосплеїв собі образ, і… створив собі сніданок, який він, якщо я правильно пам’ятав, їв щоранку. І зізнаюся, яєшня з беконом та тостом, та під апельсиновий сік – це реальний кайф.

Аурі, звісно, весь цей час бадьоро тараторила в моїй голові, мов будильник на стероїдах:

«Омнімарісе, чудовий день, щоб знайти свого вірянина!»

• А якщо він мене не впізнає? — буркнув я, потягнувшись.
• «Ви ж бог. Зробіть, щоб впізнав».

Чудово… Логіка рівня «здолай дракона — бо ти герой». Цікаво, а може я ще бог ліні? Бо щось так ліньки кудись ото ніженьками тупцяти у невідоме. Але який я бог, якщо не знайду свого вірянина? А може він і не один? А якщо один і потребує моєї допомоги? Не можна розкидатися вірянами в час, коли атеїзм стає основною вірою мешканців цієї планети! Он, погляньте на богів Олімпу… чи того ж Асгарду… чи єгипетських або шумерських… та взагалі! Про них згадують лише у книжках, інколи фільмах… Ну, може у них ще хтось вірить, бо за інформацією Аурі, вони таки, хоч і не в повному складі, перебувають в пантеоні земних богів!

А тут я зі своєю лінню, гадаю чи варто шукати свого вірянина. Ні, все, зібралися та пішли!

«Я готова!» - прощебетала Аурі в моїй голові.

Серйозно, вона читає мої думки! Думки бога! От зараза!

Я вийшов з капища і рушив у напрямку, який Аурі назвала «емоційним вектором віри». Звучить красиво, але виглядало це так: іду лісом, а в голові миготить стрілка, що то крутиться, то зависає. Я вже почав підозрювати, що Аурі – це якась божественна бета-версія, але вона запевнила, що це «являється повністю стабільною системою».

Так, з таким навігатором можна стерти не одну пару черевиків, поки досягнеш цілі.

Дорогою я зустрів зайця. Він уважно подивився на мене, потім на мою сорочку, потім знову на мене — і втік. Чудово. Мій перший потенційний вірянин і вже втік. У зайців теж мали б бути боги?

«Тварини не рахуються», — поспішила уточнити Аурі.

Ну, хоч тут мене заспокоїла…

Я йшов, орієнтуючись на той загадковий «емоційний вектор віри». Стрілка в голові крутилася, як п’яний комар, але іноді завмирала — і тоді я зупинявся, вдивлявся в хащі, вдихав запах вологого листя… І знову йшов далі.

Я йшов лісом, намагаючись не наступити на щось живе, що не може бути вірянином, але таки має право на життя. Сухі гілки хрустіли під ногами, як чіпси. Стрілка Аурі в моїй голові то гасла, то миготіла, наче сигнал Wi-Fi у глушині.

«Ти впевнена, що ми не заблукали?» — подумки спитав я, хоч і знав, що відповідь буде в стилі «довірся мені».

«Емоційний вектор віри» вказує на північний захід, Омнімарісе. Там є хтось, хто потребує твого... божественного шарму!» — прощебетала Аурі, і я майже відчув, як вона підморгнула, хоч у неї й немає очей... поки що немає! От наберусь сили – матеріалізую свою помічницю.

Північний захід виявився не надто мальовничим: ліс закінчився, і я опинився на краю старої асфальтованої дороги, посеред якої стояла покинута автобусна зупинка. На лавці сидів хлопець, років сімнадцяти, у навушниках і з рюкзаком, який виглядав так, ніби пережив апокаліпсис. Він щось гарячково гортав на телефоні, бурмочучи собі під ніс.

«Це він?» — спитав я Аурі, відчуваючи, як у животі заворушився сумнів.

«Емоційний вектор віри» вказує на нього. Але... він, здається, не в захваті від світу. Може, спробуєш його вразити?»

Вразити. Легко сказати. Я згадав, як одного разу якийсь бог створив цілу веселку, щоб вразити пастуха в якомусь там столітті, а він подумав, що то просто дощ закінчився. Я підійшов ближче, намагаючись виглядати якомога божественніше. Хлопець підвів очі, зняв один навушник і глянув на мене так, ніби я продаю страховку.

— Е-е... ти хто? — спитав він, примружившись.

— Я... Омнімаріс, бог... ну, знаєш, всяке таке. Чув про богів? — я спробував посміхнутися, але, здається, вийшло більше як гримаса.

Він фиркнув.

— Ага, бог. А я тоді єдиноріг. Слухай, чувак, якщо ти з якогось косплей-фесту, то ти запізнився. Він був учора.

Аурі в моїй голові захихотіла. Чудово. Мій перший вірянин вважає мене косплеєром. Може, час створювати дива? Я клацнув пальцями, і над зупинкою з’явився маленький вихор із пелюсток, що закружляли в повітрі. Хлопець завмер, його очі розширилися.