Не для тебе тато квіточку вирощує!

– Прекрасна принцесо, не бійся! Я врятую тебе від ув'язнення! – кричало знизу чергове непорозуміння у важких обладунках. І добре було б, якби вони личили цим «визволителям», але ж ні, одні хлюпики приходять.

За традицією чекаю, доки лицар дістанеться середини вежі, і вже тоді покличу батька. На щастя, не багато хто туди дістається. «Рятівники» зазвичай піднімаються сантиметрів на тридцять, після чого здаються, кричачи про те, що ще повернуться. Якщо пам'ять мені не зраджує, жоден чоловік назад не повертався.

Цього разу гість виявився наполегливішим, аж на висоту свого зросту піднявся. Цим він уже відмінився від інших. Цікавенько. Невже сьогодні на мене чекає цікава вистава?

– Азаліє, не сиди біля вікна! – відволікає мене батько, заносячи тарілку зі свіжоспеченим шоколадним печивом. Люблю! І печиво, і тата.

– Я ще трохи подивлюся, і зачиню вікно.

– Знову?

– Знову.

– І коли ж вони вже вгамуються? – тяжко зітхаючи питає батько.

Спочатку він відлякував їх ще до того, як зухвальці починали лізти на вежу, але потім зрозумів, що не варто так багато сил витрачати на цих шпендиків. Так і з'явилася умова – до середини замку поки не дісталися, чекаємо.

Найцікавіше з усього цього це те, що знизу є секретні двері, які не так вже й складно відшукати, але жоден раніше так і не додумався до цього. Можна було б припустити, що їхній мозок розподілився в м'язову масу, але й її у їхніх тілах немає. Суцільний цирк, жодної серйозності.

– Ого, вже чверть подолав.

– От настирливий, – бурчить батько, ставлячи тарілку на комод і потираючи шию.

– І спритний.

– У будь-якому разі, не побачити йому тебе.

– Але ж через вікно він мене все одно побачив.

– Це не рахується.

Занизала плечима і повернулася до спостереження за недолицарем в екстремальній ситуації. Вони чимось схожі на метеликів, що летять на полум'я: такі ж дурні, що самі шукають смерті. Як проговорився один із спійманих комах, якийсь король, колись закоханий у мою покійну матінку, оголосив мене своєю дочкою, яку вкрав і ув'язнив кровожерний дракон. Бачте, через п'ятнадцять років після мого народження він згадав про своє давнє кохання, про «вкрадену» дитину та іншу єресь. Йолоп. Тепер ми як мінімум щодня протягом чотирьох років милуємося за шукачами влади, слави, грошей і статусу наступного короля шляхом порятунку принцеси.

Як пізніше пояснив тато, маму колись справді переслідував один божевільний аристократишка, через що вони стали вести затворницький спосіб життя, навіть насолоджувалися своїм усамітненням. Так вийшло, що матінка була занадто слабка, щоб пережити пологи напівкровки. Так, повноцінною драконицею мені не стати, але воно мені й не потрібне. Ми з батьком завжди житимемо тут, у цій віддаленій вежі, і час від часу потішатися над цими горе-коханцями.

– Татусю, твій вихід! – сповістила батька, як тільки рятівник досяг умовної точки.

Гарний і статний чоловік зробив глибокий видих і стрибнув у вікно, перетворюючись на могутнього й страшного дракона. Визволитель мало не впав, але зрештою втримався. Невже цього разу дурень у нас ще й сміливець? Це щось новеньке.

Тремтячою рукою непроханий гість витяг з піхов меч, що для батька буде максимум зубочисткою. Кажу ж, що мізки повністю відсутні. І заради чого? Хіба я просила порятунку? Ні! Так складно дати нам спокій?

Стоп… А куди це диво дивиться? Що там за деревами ховається?.. Дітько! Маги!

– Тату, бережись! – кричу батькові, відчувши стрілу закляття, що летить у найближчу мені істоту.

Він вчасно мене почув і ухилився від атаки, я ж від хвилювання надто сильно вчепилася в підвіконня. Добре, що дракониці чутливіші до магії, хоч якась користь від мене є.

Лицар заплакав від щастя, батько злетів трохи вище, а я зрозуміла, що не можу розтиснути пальці. Сподіваюся, все обійдеться.

– Ти ж бачиш їх? – питаю у тата, знаючи, що він мене чує.

Він кивнув головою, але по обличчю було видно, що дракон замислився. Схоже, річ у захисному куполі, який вони накинули на себе. Тепер вони можуть спокійно нападати доти, доки чари не будуть зняті, але фактори ззовні ніяк на них не впливатимуть. Але є цей прийом величезний мінус – витрати мани. З кожним ударом у заклинача поглинається дедалі більше мани, оскільки протистояння атакам потрібна сила для неймовірно швидкого відновлення оболонки.

Якщо батько перейде на магів, лицар може дістатися до мене і взяти в заручники, а якщо продовжить поратися зі визволителем, маги можуть і вбити його.

– Лицаря я беру на себе, займися магами, – роблю вибір замість дракона, тим самим звільняючи його від тягаря. У крайньому випадку – доньку в лапи і вперед білим світом мандрувати. Тато точно мене впіймає.

Незважаючи на сумніви, дракон все ж таки погодився з моїм планом і підлетів ближче до магів. Просто чекати не в моєму стилі – взялася за пошуки снарядів. Запашне печиво, гребінець, стілець, декоративні камінці, черепашки, ваза з квітами... Не зброя мрії, але за відсутності інших варіантів теж непогано.

Батько відлетів, я була зайнята, а лицар підбадьорився і заворушився швидше. Звідки така швидкість? Він випадково не ящірка, бо занадто швидко збирається по камінню догори.

Перший снаряд, також іменований печивом, полетів униз, але ворог ухилився. Лучники теж не завжди в ціль потрапляють, так? Головне – старанність!

Печиво закінчилися швидко, а паскуда не особливо сповільнився. Прощавай, мій улюблений гребінець! Я за тобою сумуватиму... Гей! Я заради тебе моїм скарбом пожертвувала, а ти знову ухилився. Так не чесно! Тоді отримуй вазу! Що? Та ти знущаєшся! Прямо мавпа якась, правда.

– Падай швидше, огидний! – бубню, скидаючи вниз стілець і паралельно оцінюючи відстань між нами.

Дідько! Потрібно забиратися звідси! Сподіваюся, я не впаду. Так, одну руку сюди, другу сюди і підтяглася, як тато вчив. Так, ще трохи, ще трохи.

– Куди ж ти, прекрасна діво! – скрикнуло непорозуміння.