33.1

  Здолавши декілька вузьких проходів і ледве не застрягнувши в одному з них, нарешті вибігаємо на тротуар уздовж дороги. Здається, тепер можна сповільнитись та видихнути.

  Робимо декілька неспішних кроків уперед, як раптом позаду чується шурхіт. Одночасно озираємося і спостерігаємо картину - одним з найвужчих провулків поміж гаражів протискається пес. Моє побоювання справдилося – між металевими прутами паркану таки виявився лаз, крізь який кудлатий сторож вибрався, аби наздогнати небажаних гостей, що завітали на його територію.

  Обмінюємося швидкими поглядами, розуміючи одне одного без слів – зарано розслаблятися, попереду на нас чекає другий раунд. Щодуху даємо драла, аж пилюка вилітає з-під взуття.

  Куди тікати я не орієнтуюся, зате мій супутник, має план. Він смикає мене за руку, вказуючи на свою машину, яка стоїть метрах в п’ятдесяти, за поворотом. Зрізаємо шлях, біжучи навпростець.

  Знайомий звук кігтів по асфальту лунає зовсім близько, він підганяє нас, і я навіть боюся озиратись, бо це може мене сповільнити та дати фору псові.

  До цілі залишається вже зовсім трошки, якихось метрів двадцять, коли раптом починаю відчувати, що мої ноги перестають слухатися. Напевно, втома після тренування далася взнаки. А ще важкий рюкзак у мене за плечима… Серце шалено б’ється об грудну клітину. Якщо не дай боже забарюся, мені хана! Навіть боюся уявити, що може статися.

  Проти своєї волі починаю відставати. Але у цей момент міцна рука хапає мене за зап’ястя й щосили тягне за собою.

- Ну ж бо! Останній ривок! – підбадьорює Данило, виставляючи перед собою іншу руку, в пальцях якої стискає брелок від BMW. Тисне на нього, від чого автівка видає короткий «біп», блимаючи фарами. – Стрибай в машину! – командує мені. – Я його затримаю! – Він має на увазі пса?!

  Перш ніж встигаю запротестувати, хлопець відпускає моє зап’ястя й зупиняється.

- Сідай негайно! – гиркає, помічаючи мої вагання.

  Робити нічого, доводиться довіритися Дані. Роблю останні кілька кроків до машини, відчиняю пасажирські двері та застрибую всередину, спостерігаючи за тим, як власник транспортного засобу підіймає з землі величезну каменюку, що уявляє собою шматок тротуарної плитки. Коли він встиг її помітити? Замахується та щосили жбурляє каменюкою в пса. Аж стає того трохи шкода, адже не одразу розумію, що дії хлопця спрямовані на те, щоб налякати тварину, а не травмувати її.

  Тактика спрацьовує – кудлатий розвертається та відбігає на декілька метрів назад. Скориставшись цим моментом, Данило зривається з місця й стрімко мчить в напрямку машини.

  Захлопую свої двері тільки після того, як пересвідчуюся, що моя допомога не потрібна, хоча й не знаю, чим змогла б допомогти. Ба ні, знаю! Перелажу через важіль перемикання швидкості, тягнуся до водійських дверей та відчиняю їх саме у ту мить, коли поруч з ними опиняється втікач. Високий зріст заважає йому м’яко приземлитись, він чіпляє тім’ям дверний отвір, від чого з його голови злітає кепка, падаючи на асфальт. Шансів на порятунок в неї нуль, бо пес не відступився від погоні і вже оминає бампер.

  Данило встигає вчасно захряснути двері, саме коли по той бік від них лунає грізне приглушене гарчання.

  Часто дихаючи, мій спільник визирає крізь вікно.

- Все, моїй улюбленій бейсболці - дупа, - зітхає він.

  Здіймаюся, аби також поглянути. Наш грізний переслідувач, не наздогнавши порушників свого спокою, вирішив зігнати злість на модному аксесуарі - схопив його зубами і тепер тріпає в різні боки.

- Класна була бейсболка, - виказую співчуття.

- Пусте, куплю нову, - відмахується Даня, озираючись до мене.

  Наші з ним груди високо здіймаються в такт важкому диханню, а на обличчях закарбувалося емоційне збудження вперемішку з переляком.

  Крізь лобове скло спостерігаємо, як пес, тримаючи в зубах трофей, оминає машину.  

- Гадаєш, забере її з собою? – питаю власника бейсболки (хоча було б вірніше називати його «колишнім власником»).

- Гадаю, секрет складу, який він охороняє, розкрито – пес зберігає там свої трофеї, - проводжає його поглядом. – А також тіла жертв, яких наздогнав, - широко всміхається.

  Мабуть, нервова перенапруга дається взнаки, бо мені стає дуже смішно. Не в змозі стриматися, вибухаю сміхом.

  Данило всього мить зволікає, а тоді також починає реготати. Його щирий сміх виявляється вельми приємним - низьким та глибоким. А ще заразним. Сміятись разом виявляється дуже весело. І я регочу та регочу, не в силах себе зупинити.

  Ми так обоє заливаємося, що незабаром ледве не катаємося в кріслах. Аж сльози проступають.

  Втихомирюємося лише після того, як починає боліти прес на животі та зводити судомою щелепу. Хлопець розминає її пальцями.

- Давненько я так не сміявся, - коментує.

- І я, - беру з нього приклад – масажую собі жовна круговими рухами. – Це все, мабуть, через адреналін.

- Ти, я бачу, екстремалка, - коситься на мене своїми темно-карими очима, в яких виблискують веселі вогники.

- А то! Якби моя воля, то щодня б розважалася втечами від собак.