33. Маргарита

  Тренування минає дещо дивно. По черзі пробуємо з Артурчиком танцювати під музику. Я роблю це під обидва обрані мною треки, проте так і не визначаюся, під який з них виступатиму. Весь час думками повертаюся до нещодавнього інциденту. Хоча ми з другом обсмоктали вже його з усіх сторін, мене не полишає запитання - це ж чим таким я викликала у молодшого Ткаченка настільки сильні підозри, що він не полінився витратити купу часу на стеження за мною?

  Думки про це страшенно відволікають та заважають концентруватися на тренуванні, тому закінчую його передчасно. Все одно в такому розсіяному стані користі від нього мінімум.

  Артурчик же вирішує іще залишитись потанцювати. Він буде повертатися додому разом із сестрою, тому має час.  

  Швидко перевдягаюся, прощаюся та йду, на пів хвилинки затримуючись на порозі клубу, аби встромити у вуха навушники та увімкнути музику.

  Виходжу із провулку, тримаючи шлях в напрямку зупинки, аж раптом автомобіль, що стоїть навпроти вздовж узбіччя, блимає дальнім світлом фар. Надворі почало смеркатись, тому це світло трохи сліпить очі. Прямую повз, прикриваючи лице долонею. Навіщо він це робить?

  Відповідь на вищезазначене питання приходить майже миттєво – двері машини відчиняються і з неї вилазить Даня. Я не впізнала його машину, бо навіть і не намагалася запам’ятати її номерів. Втім, мабуть, варто було це зробити.

  Мої брови підстрибують угору від подиву. От якось зовсім не очікувала, що сусід піджидатиме мене. Чого він хоче? Невже не до кінця угамував свою цікавість? От причепа!

  Спинятись не збираюся, а навпаки пришвидшуюся, оминаючи чорну BMW. Не піде ж він за мною. Чи піде? Озираюся. Власник машини щось вигукує, але я не чую що, бо музика в навушниках досі грає на повну. Ритм пісні гурту Solence “Animal in me” неначе натякає на те, що мої кроки не достатньо жваві, тож знов прискорююся, ледь не переходячи на біг. Я що, тікаю? Мабуть так, бо знову озираюся і бачу, що Данило йде за мною.

  Проте я не збираюся витрачати свій дорогоцінний час на чергові розмови з ним. Вдаю, ніби тримаю курс на пішохідний перехід, але в останній момент роблю різкий маневр, звертаючи направо.

  Попереду технічний сектор, що складається зі станції техобслуговування, автомагазину та гаражів. Планую загубитись там. Біжу, зникаючи в одному із вузьких проходів, які утворюють собою лабіринт. Висмикую навушники, поспіхом запихаючи їх до кишені. Вільні вуха вкрай необхідні, коли ховаєшся від переслідувача.

- Е! Виходь! Харе дуріти! – гукає він. – Їй богу, як мала!

  Ага, вже розігналася! Нехай що хоче, те про мене й думає. Його «експертна» думка нічогісінько для мене не важить.

- Нє, ну реально, ти чого? – продовжує гукати хлопець. – В будь-якому разі, вдома зустрінемося!

  «Вдома, принаймні ми не будемо самі», - відповідаю подумки, просуваючись далі крізь лабіринт проходів, та врешті опиняючись перед високим парканом з металевих прутів, що загороджує подвір’я біля безликої сірої будівлі, схожої на склад.

- Я все одно тебе знайду! – чую позаду себе голос.

  «Дзуськи!», - самовдоволено всміхаюся, помічаючи густі кущі біля воріт будівлі. Планую в них сховатися. Підтягуюся та перелізаю через паркан. Навшпиньках добігаю до кущів й ховаюся за ними саме в той момент, коли біля паркану, на місці, де кілька секунд тому стояла я, з’являється Данило. Він озирається навсібіч, оглядаючи територію вздовж складу. Невже настільки очевидно, що я сховалася саме тут? Мабуть-таки очевидно, бо хлопець вправно перелазить через паркан.

- Ну серйозно, Маргаритко, харе! Виходь, - вмовляє він. – Що за дитячі витівки? – збирається обійти будівлю, але в цю мить щось приземляється мені носа, а звідти падає на коліна, що підібгала до грудей. Сполохано опускаю погляд, виявляючи, що то велетенський жук смердючка. Фу! Не люблю комах, а особливо цих жуків. Гидливо змахую рукою, струшуючи з себе небажаного гостя. Мабуть, роблю це надто різко, бо рух в кущах привертає увагу переслідувача. – Ну все, можеш вилазити, я тебе знайшов, - самовдоволено всміхається він. От же заноза! Прямує в напрямку кущів.

  Діватись нікуди, доводиться вилізти зі сховку. Роблю це нехотя, не поспішаючи, тягнучи час. Очима нишпорю довкола. Що як знайду ще якийсь шлях для втечі. Проте його нема – з іншої, найближчої до мене, сторони паркану ростуть якісь колючки. Ще поколюся.

- Ну і? Заради чого був увесь цей цирк? – Даня впирає руки в боки, спостерігаючи за тим, як я виходжу на світ божий, струшуючи з себе листя та дрібні пожовклі гілочки.  

- Позаду, - перелякано ціджу замість відповіді, тикаючи пальцем йому за спину.

- Обманний маневр? Хитро! – пирхає він, роблячи крок мені назустріч.

- Пес, - ледве видушую із себе слово. – Там пес, – повторюю хрипким голосом. Більше ні на що не здатна. 

  Мабуть, моя інтонація звучить переконливо, бо Даня швидко озирається, - з-за рогу будівлі вийшов величезний пес, на вигляд схожий на вівчарку, але це не точно, адже часу визначати його породу нема, потрібно діяти. Пес помічає нас та грізно рикає, приймаючи бойову позу.

- Тікай! – командує мені Данило і я мчу.  

  Він зривається за мною слідом. Так само, як і пес.

  До паркану бігти недалеко, але страх, що розливається по венах немов розтягує цю відстань.