32. Даня

  Цей вечір в мене абсолютно вільний, тому ніщо не заважає бити байдики. Дивлюсь кіно в своїй кімнаті, двері якої навмисне залишив відчиненими, аби не пропустити повернення сусідки. Стається це близько восьмої вечора - м’яким ковроліном ступають дві пари ніг, одні з яких, судячи з голосу, що чую, належать матері.

- Сьогодні розмовляла з Машкою, вона мене прохала прослідкувати, аби ти себе не перенавантажувала, - її тон сповнений щирої турботи.

- Та все нормально. Мама ж знає, що я вмію розраховувати свої сили, - відповідає Маргаритка, проте в її голосі чутно легку втому.

- Дивись мені. А то ж не бачу тебе цілими днями і навіть не знаю, як ти.

- Зі мною все нормально, - посміхається.

  Підкрадаюсь до дверей, аби ще трохи підслухати, проте в цю саму мить двері кімнати сусідки зачиняються, приховуючи за собою співрозмовниць.

  Терпляче вичікую, коли мама вийде. Здається, що минає ціла вічність перш ніж це стається, хоча годинник відраховує всього три хвилини.

- Спускайся пити чай! – каже вона наостанок своїй похресниці. – Жанночка спекла дуже смачний вишневий штрудель. Посидимо удвох, трохи побалакаємо.

- Дякую. Швиденько прийму душ і спущуся, - погоджується на пропозицію дівчисько.

  Мама зникає, і майже одразу за нею спальню полишає й Маргаритка. Вона зачиняється у ванній, а я тим часом прокрадаюся  в її кімнату.

  Заздалегідь знаю, що шукаю – той самий рюкзак. На щастя, він надто об’ємний, аби бути непомітним, знаходжу його на підлозі біля шафи.

  Швиденько розстібаю блискавку та просовую всередину руку, яка наштовхується на тонку тканинну торбу на зав’язках. В ній лежить щось велике і тверде, схоже на взуття, але точно не кросівки. Збираюся втамувати цікавість, але помічаю поряд дещо маленьке та блискуче. Вивуджую це на поверхню, підчепивши одним пальцем - перед моїм поглядом постають еластичні міні-шортики, чи то, скоріш, труси червоного кольору, рясно всипані стразами. Овва! Це інтригує. Навряд чи мала в цьому бігає, або займається єдиноборствами. Хоча було б, мабуть, цікаво поспостерігати щось подібне. Всміхаюся одним кутиком губ.

  Часу обмаль. Сусідка може повернутись будь-якої миті. Вертаю трусики на місце та розв’язую зав’язки торби, вміст якої змушує мої брови підскочити на лоба, а губи скластися в велику літеру «О».

  Шо це за фігня? В торбі лежать червоні лакові босоніжки на височенних підборах та платформі. Кожному дурневі відомо, хто такі використовує. Стриптизерки!