31. Даня

  Якщо казати чесно, то я сподівався отримати телефонний дзвінок, або хоча б повідомлення зі словами вдячності за квіти. Проте, гаразд, публічна вдячність в Інстаграмі теж підходить, хоча вона і без відмітки з посиланням на мій профіль. Ді виклала букет у «сторіс» з коротким підписом «Дякую тобі», додавши до нього сердечко. Я взагалі побачив цю публікацію випадково, коли вже почалася перша пара, а вістей від моєї дівчини так і не було.

  Не скажу, що мене надто сильно зачепило те, що Діана мене не відмітила в своїй історії, хоча це й трохи дивно. Може, вона так інтригує фоловерів? Чи переймається, аби чиєсь заздрісне око не наврочило? В будь-якому разі, розберуся з цим пізніше. То все пусте, головне, щоб мій подарунок справив належне враження.

  В перерві між парами навідуюся до красуні. Її блакитні очі світяться радістю та задоволенням, коли на виході з аудиторії помічають мене. Прямую їй назустріч, в той час, як в коридорі з’являється ще одна добре знайома дівчина в компанії свого незмінного рудого дружка. Ді, вбачивши цю парочку, з завзяттям кидається мені на шию та міцно цілує. Настільки міцно, що весь її блиск для губ лишається в мене на губах та підборідді.

- Дякую за чудові квіти! - дещо театрально вигукує вона, косо зиркаючи в бік моєї сусідки, котра саме проходить повз.

- Аби лиш ти була щаслива, - відповідаю своїй дівчині, спостерігаючи за тим, як Маргаритка саркастично закочує очі.

  Всміхаюся. Хай знає, що я також здатен на подібні щедрі жести. Не лише її Богданчик.

- А де букет? – цікавлюся в Діанки, яка послаблює свою хватку щойно її одногрупники віддаляються.

- Віддала мамі. Попросила її поставити вдома у вазу.

- Які плани на вечір? – переходжу до головного, сакраментального запитання.

- О четвертій їду на зустріч з хореографом. Виставлятимемо мені танець для конкурсу. А потім маю трохи позайматись вдома.

- А після цього?

- Після в мене онлайн заняття з педагогом з акторської майстерності. Він англієць, може тільки пізно ввечері, - закушує губу.

- Ясно, - відчуваю деяке розчарування.

- Але ми могли б разом після пар випити кави, - промовляє це максимально бадьорим тоном, який чомусь зовсім мене не збадьорює.

- Гаразд, вип’ємо, - притягую дівчину до себе, аби знов поцілувати, але вона шаріється та відсторонюється.

- Якось незручно, ще хтось з викладачів побачить.

- Хвилину тому тебе це не переймало, - здіймаю одну брову. – Я скучив за твоїми губами, - шепочу їй на вушко. Якщо наші стосунки й далі просуватимуться такими темпами, я просто вибухну від нереалізованої сексуальної енергії.

- Хорошого по-трошки, - кокетливо всміхається Діанка.

  Ясно, навмисне мене мучить, вдаючи із себе недоторку. Але мені добре відомо, що вона не з категорії цнотливих. Давно пробив інфу про неї через свої канали. Що ж, гаразд, пограємо в цю гру. Так навіть цікавіше. Просто Ді поки що не здогадується, що я люблю грати за власними правилами.

  Після пар ідемо до кав’ярні, що розташована за рогом. Сідаємо біля вікна, спостерігаючи крізь нього, як повз нас групками та поодинці снують студенти. Хтось йде до машини, хтось на зупинку, а хтось, так само, як і ми, вирішує заскочити попити кави.

  Офіціант приносить наше замовлення, і я ледве встигаю зробити пару ковтків напою, коли помічаю знайомий силует, що чимчикує в напрямку пішохідного переходу, тримаючи курс на зупинку, що на тому боці вулиці. Поки світлофор горить червоним, мені раптом спадає на думку ідея.

- Блін! – стукаю себе по лобі, зображаючи розпач.

- Що сталося? – полошиться Ді.

- Я ледве не забувся. Пам’ятаєш, казав тобі, що папа було на мене визвірився через прогули, - моя дівчина ствердно киває головою, очікуючи на продовження. – Так от, він тоді ж відчитав мене за те, що мамина похресниця їздить на навчання маршрутками, а не зі мною, - зітхаю. - Тепер зобов’язаний її возити, інакше залишусь без кишенькових грошей.

  Ді широко округлює очі.

- Хочеш сказати, сьогодні зранку ти її привіз?

- Ага. Чекай, - підхоплююся з місця й вибігаю із кав’ярні.

- Маргарито! – гукаю до співмешканки як раз у той момент, коли світлофор спалахує зеленим. Але вона чомусь не чує. – Квіточко! – вирішую прикольнутись, проте дівчисько озирається на це прізвисько.

  Весело всміхаюся, тоді як брови брюнетки здивовано повзуть угору.

- Ти звідкіля тут взявся? – бурчить. Відкриваю рота, аби відповісти, але вона жестом мене зупиняє. – Чекай, вгадаю. Ти віддав машину в ремонт і тепер зібрався їхати додому на маршрутці, - посміхається. Це трохи дивно, але я почав звикати до її саркастичних жартів. Вони навіть почали мені подобатися.

- Не вгадала. Проблема з дверима не така критична. Там справи максимум хвилин на п’ять.

- Тоді що? – схрещує руки на грудях.

- Згадав, що маю завезти тебе додому після пар.

- Та годі, - дивиться на мене з недовірою, немов бачить наскрізь. Відчуває підступ? – Твій тато на роботі, не дізнається. Я йому не скажу.