30.1

  Їдемо мовчки. Не маю ні найменшого бажання спілкуватися з Данилом. Всі наші розмови завжди закінчуються сварками.

  Сиджу, розвернувшись до вікна та роблячи вигляд, ніби дуже зацікавлена пропливаючим повз нас не надто мальовничим пейзажем. Я знаю цей маршрут, громадський транспорт теж ним ходить, тож не очікую побачити нічого нового, за тиждень вже все вивчила.

  Ми саме проїжджаємо приватний сектор, що розташований за елітним селищем, в якому мешкають Ткаченки. На одному з невеличких перехресть Данило робить різкий рух кермом, спрямовуючи автомобіль вправо, в один із вузьких провулків.

  Не можу не зреагувати.

- Куди ми їдемо? – округлюю очі.

- Скорочуємо шлях, - криво всміхається.

- Ми й так виїхали заздалегідь. Ніби не спізнюємося…

- Ти, може, і не спізнюєшся, а я маю справи.

- Цікаво… - Які це в нього справи рано вранці перед навчанням? – Знову збираєшся прогулювати? – прискіпливо зіщулюю очі.

- Яке тобі до того діло? – кидає недбало. – Збираєшся настукати моєму батькові?

  От чесно, зараз хочеться його тріснути. Певно, зробила б це, якби не переймалася, що втрапимо в аварію. Цілі кістки мені ще знадобляться.

  Щільно стискаю губи, намагаючись приборкати роздратування. 

- Я що, схожа на шестірку? - ціджу крізь зуби. Данило просто знизує плечима. - Думаєш, мені приємно бути свідком ваших з татом розбірок?

- А хіба, ні? - він на секунду звертає до мене погляд, а потім повертає його на дорогу.

- Ні. В моїй сім’ї не прийнято так агресивно вирішувати стосунки з дітьми. І мені неприємно спостерігати за подібним в чужій сім’ї, - насуплююся, пригадуючи неприємний момент, коли пан Аркадій штовхнув свого сина.

  Він знову обертається до мене. В його темних очах змішався подив з чимось схожим на сум.

- Я не збираюся сьогодні прогулювати. Не турбуйся, - промовляє сухо.

- Я й не турбуюся. Просто…, - слова розчиняються на язиці. Що просто? Просто мені було цікаво, чим він збирається займатись? З яких пір мені є до того діло? Нагадую собі, що ми не друзі і, взагалі, цей хлопець до чортиків мене бісить. – Не зважай, - втуплююся в дорогу, помічаючи боковим зором, як на обличчі водія з’являється легка усмішка.

  Мушу зізнатися, у Дані гарна посмішка. Часом, коли він посміхається, нагадує мені того малого, веселого хлопчиська, з котрим колись дружила. Хоча тоді, в дитинстві, я отримувала від нього зовсім інші посмішки – щирі, дружні, а не такі, як зараз – глузливі та зловтішні. Замислююся. Що з ним сталося? Чому він так змінився? Чи справа в нас обох? Може, я також стала іншою?

  Приватний сектор несподівано закінчується і ми опиняємося на дорозі, що пролягає на узвишші понад морем. Милуюся пейзажем й опускаю скло, аби впустити до салону трошечки пропахлого морем повітря.

- Любиш запах моря? – раптом цікавиться Данило, скоса спостерігаючи за мною.

- А ти хіба не любиш?

- Я його майже не помічаю. Звик. Тут завжди так пахне.

  Хочеться сказати щось на кшталт того, що треба цінувати життя біля моря, проте змовчую. Досить того, що маю змогу зараз бути тут і насолоджуватись кожним вдихом солонуватого, з ледве відчутними нотками йоду, повітря. 

  Автомобіль у Дані, звісно, не такий крутий, як у Богдана, проте він вельми комфортний та жвавий. Та й, ніде правду діти, мій сусід досить вправний водій. Він легко маневрує, обганяючи  автомобілістів тугодумів, що повиїжджали на міські дороги, поспішаючи хто на роботу, а хто на навчання, як і ми.

  До академії лишається якихось два квартали, коли салоном BMW розливається мелодія мого рингтону. Хапаюся за сумку, дістаючи з неї телефон, проте його екран не подає жодних ознак життя, він темний. Тим часом “Popular monster” продовжує звучати.

- Це мій дзвонить, - пирхає Данило.

  Здивовано здіймаю брови.

- То ти не брехав?

- З чого б це? Я теж люблю цю пісню, - тисне на якусь кнопку на панелі керування, відповідаючи таким чином на дзвінок, тоді, як я намагаюся переварити цей дивний збіг. Falling in Reverse* не настільки популярний гурт, щоб їхні хіти лунали з кожного смартфона.

- Доброго дня! Данило? – салоном розливається приємний жіночий голос. Він що, зібрався розмовляти при мені по гучному зв’язку?

- Я Вас слухаю, - підтверджує мою думку, що таки зібрався.  

- Ваше замовлення готове. Ми доставляємо, чи Ви самі заберете?

- Сам. Так, як і домовлялись, - зиркає на годинника. – Буду у вас хвилин за десять.

- Гаразд. Чекаємо. До зустрічі.

  Данило надто зосереджений на дорозі, тому відбій тисне жіночка, котра йому дзвонила. Зо дві секунди слухаємо короткі гудки. Саме під’їжджаємо до академії. Водій скеровує автомобіль максимально близько до входу, перекриваючи в’їзд на територію. Вмикає аварійки.

- Можеш вистрибувати, - командує мені.

- Дякую, - буркаю йому та смикаю за ручку, штовхаючи дверцята. Але вони чомусь не відчиняються. Розгублено озираюся. Сподіваюся, нічого не зламала, бо матиму що слухати.