29. Маргарита

  Ранком неділі я не залежуюся. На це є дві причини. Перша – потрібно встигнути підготуватись до прогулянки з Артурчиком, зокрема, прийняти душ, адже з вечора проігнорувала цей процес, позаяк остерігалася знову зустріти в коридорі свого хамовитого сусіда. Цей же сусід і є другою причиною раннього підйому, - сподіваюся встигнути втекти із дому до того, як він прокинеться. Зазвичай хлопці полюбляють у вихідні довго спати. Чи не так?

  Спускаюся на кухню уже зібрана. Артурчик попередив, щоб одягалась зручно, бо будемо багато ходити. Тому на мені широкі штани карго бежевого кольору та кроп-топ, який, щоправда, буде сховано під об’ємним худі, тому що зранку прохолодно. Осінь помалу набирає силу.

  Кидаю худі разом з сумкою-бананкою на диванчик, а сама прямую до кавової машини.

  Ми з другом домовилися поснідати разом у місті, проте відмовитись від ранкової кави я не можу. Бадьорість мені зараз  не завадить. Вчора настільки перехвилювалася через братів Ткаченків (через кожного по черзі), а потім так збадьорилася від музики, яку ввімкнула на колонці, що до години третьої не могла зімкнути очей.

  Які тільки думки не кружляли в моїй бідовій голові, заважаючи заснути. Уже мовчу про те, що вночі всі думки завжди здаються більш складними й драматичними.

  Отже, спершу я аналізувала свої почуття до Богдана та його до мене. Прокручувала варіанти розвитку наших стосунків. В одному зі сценаріїв навіть дійшла аж до весілля. Врешті, коли усвідомила, що зарано будувати настільки фантастичні та далекоглядні плани, перемкнулася на Даню. Мене до біса сильно зачепило його припущення стосовно того, нібито я мала план зваблення його старшого брата. Невже я схожа на подібну продуману, меркантильну особу? І чому не відповіла нормально на образливе  звинувачення? Не змогла вчасно дібрати належних слів. Проте це не завадило мені добирати їх вночі. Врешті, зрозумівши, що то марна справа і що все одно кожна вигадана відповідь звучить, як виправдання, я вирішила перемкнути увагу на дещо більш приємне.

   Артурчик скинув мені кілька дуже вдалих треків, які цілком можна було б використати для свого майбутнього номеру. Я слухала їх на колонці, а тоді перед сном ще раз у навушниках. Відтак у розпал ночі мене терзали муки вибору, які нічим конкретним так і не скінчилися.

  Може, дорогою в маршрутці ще раз все переслухаю, бо додала в добірку ще пару випадкових треків, що потрапили на око.

  Планую приготувати собі капучино. Тьотя Жанна навчила мене це робити. Спершу потрібно збити в чашці холодне молоко, варіантів якого в холодильнику Ткаченків представлено завжди декілька на вибір. Сьогодні обираю класику – звичайне пастеризоване коров’яче. Наповнюю ним приблизно третину чашки, встановлюю під спеціальний носик в кавовій машині та починаю збивати.

  Пронизливий пискляво-шиплячий звук прорізає ранкову тишу сонного будинку. Добре, що спальня господарів розташована на другому поверсі. І просто пречудово, що спальня їхнього молодшого сина – на третьому. Вельми не хочеться його розбудити. Мені надто хороше вранці на самотині з собою.

  Мимоволі посміхаюся, спостерігаючи за тим, як молоко перетворюється на пухнасту пінку. Тепер можна наливати каву. Переставляю чашку, тисну потрібну кнопку і в цю коротку мить тиші раптом чую кроки.

  Рвучко озираюся – на порозі кухні стоїть голий до поясу Данило, тримаючи в руках пишний букет білих троянд. Навіть не знаю, від чого гублюся більше – від цього несумісного поєднання вишуканих квітів з моїм пихатим, неотесаним сусідом, чи від його появи тут в такому вигляді.

  Його пшеничне кучеряве волосся розтріпалося та виглядає темнішим, аніж зазвичай, бо воно мокре, так само, як і вся верхня частина красивого спортивного тіла, вкрита де-не-де розрізненими чорно-білими татуюваннями. Намагаюся не витріщатись, повертаючи погляд до троянд. Мені не вистачає логіки аби пояснити цю дивну появу.

  Мабуть, замішання віддзеркалюється на моєму обличчі, бо один кутик пухких губ Данила поволі підіймається угору. Він робить крок назустріч, бридливо простягаючи мені букет.

- Зарано не радій, це не від мене, - пирхає.

- Дуже треба, - кривлюся у відповідь. Приймаю квіти, мимохіть помічаючи, що під резинку спортивних шортів хлопця запхана футболка. Вона звисає вниз, ледь не сягаючи колін.

- Я був на пробіжці, - відповідає на моє німе питання Даня. Клас, чудово! Я сподівалася, ти спиш солодким сном. – Зустрів кур’єра прямо перед нашими ворітьми, - іде до кулера, аби набрати собі воду в склянку. – І що він в тобі знайшов? – бурчить собі під носа.

- Що? – я досі не вернулася до тями. Зараз йде мова про кур’єра?

- В букеті є записка, - кидає недбало.

  Справді?! Знаходжу серед бутонів мініатюрного білого конвертика. Він вже розпечатаний.

- Ти читав?! – від праведного гніву до щік приливає фарба.

- Просто втамував цікавість, - спирається п’ятою точкою на стільницю, від чого його досконалий прес напружується, утворюючи чіткі пропорційні кубики. Проте на мене це видовище не справляє враження. Коли ти придурок, то ніяка зваблива зовнішність не врятує.

  Кладу квіти на стіл, дістаю з конвертика записку.

  «Хотів ще раз подякувати за вчорашній вечір. Сподіваюся, ці квіти радуватимуть тебе в мою відсутність. З побажаннями гарного дня, Богдан», - виведено там від руки красивим рівним почерком.