28.2

- Хм, гадав, мені доведеться довше тебе чекати, - хлопець відштовхується від стіни. Розминає собі карк.

- Не розумію, чого взагалі чекав? - фиркаю, намагаючись пройти повз, проте міцна рука хапає мене за лікоть, зупиняючи. Обурено витріщаюсь на те місце, де довгі сильні пальці вп’ялися в  шкіру. Тілом пробігає якийсь дивний дрож.

- Дивлюся, ти прудка, - ігноруючи мій коментар гне своє Данило.

- А ти, бачу, поки чекав підготував набір фраз, які маєш висловити, - парирую. – Пусти!

  Він пирхає, але виконує наказ, щоправда з таким виразом обличчя, ніби й самому було бридко торкатися мене.    

  Штовхаю двері спальні, маючи намір зникнути всередині.

- Не так швидко, - не дає зачинити двері, впираючи в них свою долоню.

- Та що таке?! – скипаю. – Чого від мене хочеш?!

- Хочу зрозуміти, хто ти така та що собою являєш, - схиляє голову набік.

  Закатую очі.

- А ще не зрозумів? Знов провали в пам’яті?

- Та ні, з пам’яттю якраз все добре, - криво всміхається. – Як і зі спостережливістю… - Здіймаю одну брову. Про що він патякає? - Продумана така… Приїхала з провінції…

- Що?! Взагалі-то, Кропивницький – такий же обласний центр, як і Одеса! – обурююся.

- Такий самий та тільки не такий просунутий, - заявляє з пихатою усмішкою, через що хочеться його ляснути по морді, аби стерти з неї цей самовпевнений вираз.

  Може, моє рідно місто, дійсно, не таке просунуте та прогресивне, проте не дозволю якомусь зарозумілому мажорові його ображати!

- Що ти знаєш! Ти там хоч раз бував?! – вступаю у словесний  бій.

- Дуже треба, - хмикає. – Мені достатньо того, що ти зараз тут, а не там. Живеш в чужому домі з малознайомими людьми, потерпаєш від зневаги декого з них, - всміхається.

  З глибин мого єства на поверхню поступово починає здійматись гнів. До чого він веде?

- Зневагу я терплю тільки від тебе! І вона мене не надто переймає! – остання фраза – це брехня. Насправді, мені було б набагато легше жити, якби дехто нарешті дав спокій.

- Звісно. З чого б тобі перейматися, коли попереду вимальовується райдужна перспектива! – тре пальцями масивне підборіддя, розтягуючись в кривій усмішці, наче насолоджується своєю кмітливістю. - Зізнавайся, ти заздалегідь мала план. В хрещеної троє синів. Задумала одного з нас звабити? Браво! – плескає в долоні. – Це тобі вдалося! Ще й вибрала найперспективнішого!

- Що?! Ти про що?! – мої щоки спалахують від обурення та сум’яття. Він що, вважає, я цілеспрямовано зваблювала Богдана?

- Правда очі коле? – тішиться.

- Та як ти…?! – слова розчиняються на язиці, бо жодне не підходить, аби описати несамовите обурення, що заволодіває мною. Мені спирає дихання. Ані секунди більше не збираюся терпіти цього нахабного придурка. Лють надає сили, і я щодуху обома руками відштовхую Данила від дверей, стрімко їх зачиняючи та провертаючи замок. – В тебе хвора уява! - вигукую крізь перешкоду, що виросла між нами. – Придурок, - додаю гнівно. – От кого б точно не обрала, то це тебе, - ціджу сама до себе.  

- Така мала, а така агресивна! – лунає глибокий насмішкуватий голос по той бік.

- Лише поруч з тобою, - рикаю.

- Бо я бачу тебе наскрізь! – вигукує.

- Хріновий з тебе екстрасенс, - буркаю, шукаючи очима портативну колонку, яку привезла з собою. Ані секунди більше не збираюсь його слухати.

  Артур сьогодні скинув мені кілька композицій, поки була в театрі. Як раз з’явилася нагода їх послухати. Під’єдную телефон до колонки, яку ставлю під поріг, обираю першу ліпшу пісню, промотуючи її одразу на середину, аби потрапити на кульмінацію. Підкручую звук на максималку і врубаю.

  Ефект виходить більш вражаючим та несподіваним, ніж думала. Сама ледь не підстрибую від переляку, коли кімнатою розходиться різкий, зашкварний приспів. Аж двері починають вібрувати.  

  Самовдоволено всміхаюся. Я йому влаштую тихий вечір!

  Відвертаюся від дверей, аби увімкнути нічника, і ледве не отримую розрив серця – за величезним вікном, не прикритим шторою, впершись руками в скло, стоїть мій сусід. Вечірнє світло мляво освітлює його лице, надаючи йому зловісного вигляду. Вуста хлопця починають рухатися. Він щось говорить.

  Здіймаю з підлоги колонку, йду з нею йому назустріч. Губи Данила продовжують складатись в букви та слова.

  «Я тебе не чую», - показую вільною рукою на вухо. Тепер моя черга знущатись.

  Весело пританцьовуючи, наближаюся до вікна, промовляючи так, щоб хлопець міг прочитати по губах: «Тихої ночі», а тоді опускаю штору.