28.1

  Лунає гучний вереск гальм, і ми з Богданом сіпаємося від несподіванки.

  В якихось сантиметрах двадцяти від бамперу новенького Porsche різко зупиняється старенька чорна BMW, водійські двері якої тієї ж миті відчиняються, випускаючи назовні водія.

  Богдан забирає руку з моєї талії.

- Ти що таке витворяєш?! – розлючено вигукує він, насуваючись на молодшого брата, лице котрого прикрашає фірмова самовдоволена усмішка.

- А шо такого? – той ніби знущається. – Я приїхав додому. Живу тут, якщо ти не в курсі, - продовжуючи либитись, переводить погляд на мене. – Упс, здається, я зіпсував романтичний момент. Перепрошую, - тон, яким він це говорить, свідчить, що хлопчисько анітрохи не шкодує про свою витівку.

  Починаю скипати, і Богдан, здається, також. Він, зазвичай стриманий та спокійний, в цю мить втрачає рівновагу.

- Ти колись дограєшся! - рикає на Данила. – Ще трохи і втаранився б в мою новеньку тачку! – вказує на невеличку відстань, що розділяє бампери автомобілів.

- Братику, чого ти так розхвилювався? - Дані, як з гуся вода. Він закидає Богданові руку на плече, обіймаючи. – По-перше, я вправний водій, а по-друге, щойно замінив колодки. Ця малиха працює, як годинник! – вільною рукою плескає свою машину по капоті.  

- Ти залишив слід на асфальті, - цідить крізь зуби старший брат, зиркаючи на чорні сліди від шин позаду BMW. Знімає з себе руку брата.

- Та то пусте, - відмахується той. – Трохи не розрахував швидкість, - знов зиркає на мене, посміхаючись.

  Стою розлючена й надута, наче риба фугу, готова вбити своєю отрутою нападника, котрий за сьогодні вже мене дістав. Знаю, він все розрахував, утнув цю витівку навмисне, аби докучити братові. Чи, може, мені? Убила б!

- Наступного разу, будь ласкавий, розраховуй, - Богдан анітрохи не пом’якшується. Його, як і мене, дратує наглість братика. – Я б на твоєму місці не був настільки впевненим в своїй тарантайці, - кидає поблажливий погляд на старий седан.

- А я б на твоєму місці не був настільки зверхнім, самовпевненим придурком, котрий вважає, що усе найкраще в цьому світі має належати йому, - усмішка сповзає з обличчя Дані. – Коли-небудь обламаєшся, - випльовує, прямуючи повз нас.

  Відчинивши хвіртку, клацає на брелок сигналізації, від чого BMW видає дзвінке «пілі-пілі», блимаючи фарами.

  Хвіртка зачиняється. Повисає тиша.

- Не зважай на нього, - врешті звертається до мене Богдан. – Данило полюбляє подібні вибрики.

- Ага, я вже помітила, - опускаю погляд на свої ноги взуті в босоніжки. Момент втрачено. Уже не відіграєш його заново. Та й чи треба?

  Так, мені подобається Богдан, але чи готова я до поцілунку з ним? Чи не занадто це поспішно? Все-таки ми не чужі люди. І це не той випадок, коли можна, піддавшись швидкоплинній емоції, відповісти на поцілунок, а потім через тиждень відморозитися, зрозумівши, що не хочу цих стосунків. З Богданом все зовсім інакше, аніж з хлопцями, з якими мала справу раніше. Я маю бути впевнена в своїй симпатії до нього, перш ніж зважуся на серйозні кроки.

  Здається, мій супутник також усвідомлює, що момент назад не відмотаєш, бо він не робить спроб повернутися до того, на чому  зупинилися.

  Стає якось ніяково.

- Мабуть, я вже піду, - здіймаю до нього очі. – Ще раз дякую тобі за вечір.

- Це я тобі дякую, - відказує Богдан. Мені? За що? – Я в понеділок їду десь на тиждень у відрядження. Може, зустрінемося завтра, до мого від’їзду?

  Оце так новина. Закушую губу від досади.

- Я б з радістю, але пообіцяла кращому другу вибратися з ним погуляти містом. Він вже замовив нам екскурсію, - лепечу в своє виправдання. Як би не хотіла знову провести час з Богданом, все ж кращий друг є кращий друг. До того ж це наша з ним перша сумісна вилазка. Артурчик ґрунтовно до неї підготувався.

- Це той, такий рудий, смішний? – Богдан з підозрою здіймає одну брову.

- Ага. Його звати Артур, ми давно дружимо. Він гей, - поспішно видаю найважливішу стислу інформацію про друга. Навіщо це роблю, не зрозуміло. Невже переймаюся через те, що Богдан може ревнувати? І він, мабуть-таки, приревнував, бо після моїх слів трохи розслабляється.

- А… Ну гаразд. Порушувати обіцянки негарно, - нервово посміхається. – Що ж, тоді побачимося після мого повернення.

- Обов’язково! – швидко киваю головою. – Легкої тобі дороги!  

  Ми якось недолуго та напружено прощаємося, Богдан відчиняє та притримує для мене хвіртку і я йду.   

  Ох, і вечір видався! Якби не Данило, то я б на цей момент уже, мабуть, обзавелася новим бойфрендом.

  Після ситної вечері мій організм кинув усі сили на перетравлювання їжі, тому, обділений увагою, розслаблений та загальмований мозок просто не здатен переварити весь той рій думок, що в ньому раптом виник.

  Дорогою до дверей будинку намагаюся притлумити хвилюючі та дещо тягучі почуття. Я подобаюся Богдану… Він планував мене поцілувати, зуб даю!

  Вуста мимоволі розповзаються в усмішці. Такий дорослий, інтелігентний, розумний, розважливий, цілеспрямований, успішний хлопець-одесит запав на мене! Як таке може бути? Завжди гадала, що таким, як Богдан більш до смаку дівчата типажу Діани. Що ж, мені лестить, що я виявилася достойною його уваги не тільки як особа, що живе в домі його батька.