28. Маргарита

   Оце так сюрприз зробив мені Богдан! Коли він запропонував вибратися ввечері в одне цікаве місце та попросив одягти сукню, я й не сподівалася, що опинюся тут!

  Сидимо поруч на окремому балкончику в залі оперного театру, насолоджуючись музикою симфонічного оркестру. Так, я не велика поціновувачка класики, але слухати її в живому виконанні – зовсім інша справа.

  Скільки разів була в Одесі, завжди лиш ззовні бачила оперний театр. Навіть дитяче фото маю на його фоні. В кого ж його нема? Але всередині цієї фантастичної споруди опиняюсь вперше. Від краси інтер’єру зали аж перехоплює дух. Вивчаю поглядом балкони, стелю, бархатисті крісла, сцену, відзначаючи вигадливі деталі декору, над якими, вочевидь, чимало часу клопотали справжні майстри своєї справи.

  Не менш віртуозні майстри своєї справи перебувають у цю мить й на самій сцені – вони вправно орудують кожен своїм інструментом, зливаючись в спільній гармонії, якою керує диригент – чоловік середнього віку з кумедною розтріпаною зачіскою. На початку концерту вона була вельми охайною, проте після кількох динамічних композицій, що супроводжувались активними змахами палички та голови її власника, набула того вигляду, який має зараз. 

  Лунає лірична композиція і мені стає трохи нудно. Більше люблю динаміку та драйв. Скоса зиркаю на Богдана – він цілковито поглинений музикою, не зводить погляду зі сцени, тож маю змогу роздивитись його чіткий виразний профіль, кожна лінія якого засвідчує про те, що переді мною сидить людина наділена такими якостями, як твердість характеру та цілеспрямованість. 
  Мабуть, відчувши, що за ним спостерігають, Богдан повертає голову в мій бік. Спішно відвертаюся, вдаючи, ніби зачарована тим, що відбувається на сцені. Боковим зором бачу, як на обличчі мого супутника з’являється посмішка. Озираюся до нього й також посміхаюся.

- Тобі подобається? – читаю по його губах.

- Так, - відказую так само беззвучно, щоб нікому не заважати.

  Цього вечора я все-таки ловлю інсайти, зокрема такий, що за людиною, котра віддано виконує свою справу на сцені, завжди цікаво спостерігати. Така людина кайфує від того, що робить і ділиться цим кайфом з глядачами. В даному випадку, диригент заряджає своєю енергетикою музикантів, а ті, у свою чергу, передають цей імпульс в зал. Таким чином, встановлюється круговий цикл обміну енергією – від диригента до музикантів, далі до слухачів, і від них знову до артистів. Безкінечний ланцюжок.

  Мотаю на вус, що потрібно буде пропрацювати і мені цей момент взаємодії з глядачами, головними з яких під час змагань будуть судді. Вони повинні відчувати, що я отримую задоволення від танцю, але при цьому не знаходжуся уся в собі, а ділюся емоціями з ними. Нікому не цікаво спостерігати за ідеально відпрацьованими рухами, якщо вони виконуються чисто механічно, без душі.

  Після театру Богдан пропонує повечеряти. Погоджуюся. Додому поспішати мені нічого. Краще поїсти десь деінде, аніж в компанії молодшого Ткаченка.

  Мимоволі порівнюю братів. Наскільки ж вони різні! І це не дивно, адже у них різні мами. Хоча, якщо по ним судити, то тітонька Таня чудова, добра жінка. В кого ж тоді пішов її син? Точно не в свого батька. Може, в якогось діда? Знаю, що таке буває. Пригадую сьогоднішню пригоду на морі. Мало того, що Данило своєю присутністю зіпсував мені відпочинок, то ще й налякав до чортиків. Ледве не посивіла.

  Переводжу погляд на Богдана. Він сидить за кермом, везе мене в один із найсмачніших (з його слів) рибних ресторанів міста. Так, ми вже достатньо близько встигли познайомитись, і хлопець знає про мої смаки. Він такий стриманий, серйозний та уважний. Навіть не можу уявити, щоб утнув щось хоч приблизно подібне до витівки свого молодшого брата. Несвідомо всміхаюся. Дещо кумедне все-таки в тій витівці було. Шкода, вчасно не второпала, що то розіграш, інакше б вигадала, як відігратись на жартівникові, аби запобігти появі переможної посмішки на його самовдоволеній, пихатій пиці.  

  Прибуваємо до ресторану. Його вигляд та місце розташування вражають. Заклад розташований на схилі понад морем. Вид звідси – просто космос!

  Адміністраторка проводить нас до столику на двох у затишному закутку вуличної тераси.

- Треба насолоджуватися свіжим повітрям, поки тепло, - каже  Богдан, прослідковуючи за моїм поглядом, спрямованим на скляні стіни ресторану, за якими, завдяки внутрішньому освітленню, добре розрізняється стильний інтер’єр, величезні хитромудрі люстри, схожі на морські рифи і навіть акваріум, що виконує роль однієї з внутрішніх перегородок. – Всередині ще взимку встигнем насидітись. 

  Звертаю погляд до супутника. Ого, в нього такі далекі плани на майбутнє щодо мене. Це трохи лестить та водночас бентежить. До щік приливає фарба.

- О, ні, - розумію, що він неправильно сприйняв мій інтерес до внутрішнього оздоблення закладу. – Мені дуже подобається на вулиці. Обожнюю запах моря, - роблю глибокий вдих на підтвердження своїх слів.

  Богдан схиляє голову набік, задумливо спостерігаючи за мною. Стає ще більше ніяково.

  Опускаю голову, ховаючи почервоніле обличчя за волоссям, що на нього спадає. Роблю вигляд, ніби вивчаю меню, але ще більше червонію. Цього разу не від сум’яття, а від шоку. В очі кинулася вартість страв.

- Вибач, - тягну розгублено, - але я не можу дозволити собі вечерю в цьому закладі. Може, поїдемо в якесь інше місце? – звичайно ж, я планувала сама за себе заплатити. Бо одне діло погодитись на те, щоб мене пригостили кавою, а зовсім інше, щоб платили за вечерю. Ми ж не пара. Хоча цей вечір вельми схожий на побачення – спершу театр, потім ресторан.