27.1

Мала, немов би прочитавши мої думки, пригладжує рукою свого короткого чуба, що кумедно стирчить вгору.

- Ти пам’ятаєш моє прізвище? – чомусь запитує вона, але таким тоном, наче розмова зі мною є для неї мукою.

- З чого б це? – пирхаю.

- Назвав квіточкою, - бурчить у відповідь.

  Дівчисько значно нижчого за мене зросту, тому на цій глибині, де мені по груди, їй вода сягає ледь не самого підборіддя.

- Та я приколовся. Ти ж Маргаритка, - кидаю недбало. - А що з прізвищем? – стає цікаво.

- Байдуже, - відмахується. Дується на мене. Вона ж не в курсі, що її репутацію реабілітовано. Розвертається та починає плисти геть від мене.

  Втім я так просто не здаюся. Прагну задовольнити цікавість, тому пливу за нею.

- Та колися. Все одно ж довідаюся, - в одну мить наздоганяю малу. Вона здивовано здіймає брови.  

- Тобі слід полікувати свою пам’ять, друг дитинства, - фиркає вона та все ж зізнається, – Квітковська.

- Красномовно, - криво всміхаюся. – Тоді точно квіточка.

- Не треба. Мені не подобається, - різко змінює курс, знову відпливаючи від мене. Я знов наздоганяю.

- Чому? По-моєму, чудове прізвисько, - дражнюся.

- Не з твоїх вуст, - ані краплини не пом’якшується.

- Чому? – вирішую її дістати.

- Бо не для тебе мама квіточку ростила, - озирається, кривлячи миле личко в роздратованій гримасі.

- Дуже треба! - пирхаю. - На моїй клумбі ростуть більш запашні та благородні квіти, аніж якась там польова маргаритка.

- То йди пасися на своїй клумбі. Чого до мене причепився? - обурюється дівчисько. - Козел, - додає стиха й, перш ніж встигаю відреагувати, пірнає під воду, маючи твердий намір від мене утекти.

  Але не на того напала!

  Як зазначила Діана, сьогодні штиль. Проте вона де в чому помилилася – вода зовсім не брудна, вона прозора, чиста, мені без зусиль вдається розрізнити під поверхнею дівоче тіло в чорному купальнику й пірнути в тому ж напрямку.

  Простягаю руку, хапаючи малу за щиколотку. Вона така тоненька, що вдається зімкнути навкруг неї пальці.

  Дівчисько перелякано смикається та вимушено спливає на поверхню.

- Геть дурний?! – обурюється вона.

- Ти обізвала мене козлом, - кидаю на неї застережний погляд.

- Бо заслужив, - б’є рукою по воді, рясно оббризкуючи мені обличчя. Доводиться затримати подих.

- Значить, так?! – примружую очі. – Попереджаю, ти сама напросилася, - щосили б’ю долонею по поверхні, відповідаючи на кинутий мені виклик. Я виріс біля моря. Я спец у водяних боях. – Ти ще не знаєш, з ким зв’язалася! – кричу суперниці.

- Раджу не бути таким самовпевненим! – вигукує вона, відвертаючись від бризок та відстрибуючи на кілька кроків.

  Я насуваюся, продовжуючи створювати локальний ураган над гладкою поверхнею води. Зараз відірвуся по повній. Збираюся змістити весь поганий настрій на малявці, що вчасно підвернулася мені під руку.

  Проте вона виявляється не пальцем роблена – відкидається на спину та щодуху б’є ногами по воді, створюючи справжнє цунамі. Несподіваний маневр.

  Змушений прикрити очі, відвернутися. А коли потік бризок в мою сторону вщухає, обертаюся й не бачу Маргарити. Куди поділася? Відповідь приходить у цю саму мить – раптом на мене хтось нападає зі спини (здогадуюся хто), щосили штовхаючи вперед. Від несподіванки не втримую рівновагу та падаю у воду, в той час, як суперниця опиняється наді мною, тиснучи обома руками на голову. Вона мене топить! Такий брудний прийомчик навіть я намагаюсь не використовувати, тим паче не очікував подібного від дівчиська, котре востаннє було на морі, мабуть, років сто тому. Це викликає в мені якийсь первісний азарт.

  Затримую подих, аби не наковтатися солоної води, пручаюся. Але раптом в голову приходить геніальна думка - розслабляю тіло, вдаючи, ніби втратив свідомість. Ця хитрість діє так, як розраховував – Маргарита перестає тиснути мені на голову, переміщуючи руки по-під пахви й тягнучи моє тіло на поверхню. Вдаю непритомного.

 - Ей, ей, - плескає мене по щоках. – Харе прикидатися! – трохи нервує. Продовжую прикидатися. - Отямся! – чую в її голосі переляк.

  Мені в кайф розігрувати цю чи то комедію, чи то трагедію.

- Даня, отямся! - притискає мою голову потилицею до своїх грудей, притримуючи «непритомне» тіло над водою. Мені це починає ще більше подобатися, тому до тями не вертаюсь. Найскладніше в цей момент майже не дихати, але я тримаюся. Надто вже кайфово змушувати дівчисько так переживати. – Прошу тебе, ну ж бо! – скиглить вона і знову злегка плескає по щоках, але второпавши, що це не діє, підхоплює мене зручніше по-під пахви та починає тягти. Здогадуюся, що на берег. Кортить всміхнутись, але стримуюся. 

  Якби не вода, то Маргаритка не осилила б таку важку ношу, як я. Відтак дівчисько досить швидко витягає мене на міль (під дією адреналіну й не таке зробиш).

  Проте попітніти їй все одно доводиться – треба ще дотягти нерухоме тіло з мілини на берег. Це потребує більше сил і часу. Коли мала нарешті виконує цю майже нездійсненну місію,  завалюється поряд від безсилля. Відчуваю, панічно розмірковує, що робити далі. Відкрив би одне око, аби насолодитись виразом обличчя «рятівниці», проте збираюсь відіграти роль непритомного до самого кінця.