26. Маргарита

  Решта вечері минає в напрузі. Тітонька Таня час від часу намагається завести невимушену розмову то зі мною, то зі своїм чоловіком, але вона якось не ладнається. Данила ніхто більше не чіпає. Він, наїжачившись, мов дикобраз, відгороджується від усіх  невидимою броньованою стіною. Врешті, поївши без особливого апетиту, хлопець дякує за вечерю та здіймається нагору. Я слідую його прикладові – заварюю довгоочікуваний чай, беру до нього запропонований хрещеною десерт у вигляді меренгового рулета з полуницею та йду до себе. Ніхто мене не затримує. Мабуть, подружжю також хочеться залишитися на самоті. 

  Всідаюсь за робочий стіл, вмикаю ноутбук. Вперше за останні дні не для навчання. Заходжу на кіно-портал, вмикаю новинку – український молодіжний серіал «Ніколи не кажи «Ніколи». Давно тримаю його на прикметі, бо бачила чимало схвальних відгуків в мережі, і от нарешті настав підходящий час. Планую розгрузити голову та відпочити.

  Історія дівчини танцівниці, що приїздить з Чернігова на навчання в столицю і потрапляє там в халепу через конфлікт з місцевим рокером-мажором, затягує мене з перших секунд, змушуючи забути про неприємні враження від вечері в колі родини Ткаченків. Насолоджуюся чаєм вприкуску із рулетом. Їм його ложечкою, але все одно примудряюся забруднити пальці. Вони стають липкими від меренги. Якийсь час терплю цю липкість, бо не сила відірватись від хвилюючого сюжету. Та врешті не витримую, мізинцем лівої руки (він єдиний чистий палець) тисну на пробіл, ставлячи кіно на паузу, та біжу в ванну.

  Мию руки і заодно чищу зуби, передчуваючи, як залізу в ліжко, загорнуся в м’яку ковдру й продовжу перегляд серіалу там.

  Уже підходжу до своєї спальні, тягну за ручку дверей, коли чую низький суворий голос пана Аркадія, що лунає з кімнати його сина. Крізь злегка прочинені двері в коридор ллється яскраве світло.

- Коли ти візьмешся за голову?! – лютує чоловік. Невже він не достатньо висловився протягом вечері?

- Я вже давно за неї взявся, - голос Данила звучить роздратовано.

- Не помітно! До мене дійшли чутки, що ти вже почав прогулювати навчання, - пан Аркадій підтверджує мою здогадку.

  Неприємно підслуховувати сварку, збираюся сховатися в своїй кімнаті та продовжити перегляд фільму, проте завмираю, почувши наступне.

- О, чудово, що ви з мамою завели собі шпигуна! Не складно здогадатися, хто це. Тому з нею так няньчитеся? Може, ще й гроші платите?! – якось болісно-насмішкувато випльовує Данило. Невже він має на увазі мене? Але ж я його не здавала. Я навіть не була впевнена, що він прогулює. 

- Навіть не смій мені подібним дорікати, цуцик! - гарчить батько.

- Чому ж?! Хіба не ти у нас в сім’ї експерт в жінках, що продаються за гроші?

  Таке зухвале звинувачення змушує пана Аркадія оскаженіти. Спершу чую його емоційне, люте «Ах, ти ж!», а тоді по тіням, які видніються крізь шпарину в дверях розрізняю різкий рух, за яким слідує глухий удар об стіну та падіння. Ледве не зойкаю від шоку, прикриваючи рота рукою, аби не видати своєї присутності. Невже чоловік здійняв руку на свого дорослого сина?! Мене кидає в жар від шоку. Ледве встигаю заскочити до себе в спальню, коли чую, як двері кімнати мого сусіда прочиняються.

- Навіть не думай знову з’їхати до бабусі, - гиркає тим самим своїм тоном, що не терпить заперечень, старший Ткаченко. – Залишишся без грошей і без машини, - чую його квапливі кроки коридором.

  Тулюся спиною до зачинених дверей. Тяжко дихаю, серце шалено гепає у грудях. В своєму житті я майже не стикалася з насильством. Тому для мене ситуація, свідком якої стала, видається просто дикою, небаченою.

  Мені конче необхідно провітритися. Мчу до балкону, відчиняю двері та роблю крок назустріч свіжому вечірньому повітрю майже одночасно з тим, як це робить Данило. Ми зупиняємося посеред балкону, втуплюючись одне в одного. Карі очі хлопця сповнені агресії та роздратування. Я виявляюся до цього не готова. Хочеться щось сказати в своє виправдання, проте не знаю, з чого почати.

  Поки роздумую, Даня дістає з кишені сигарету, підпалює її, смачно затягується, а тоді випускає дим прямо в мій бік. Почуваюся безпорадною комахою, яку прагне витравити зі свого простору господар дому.

  Відступаю на крок, проте не збираюся відступати у своїй правді. Хлопець знову затягується і знову випускає дим. Зібрався вимістити на мені всю злість?

- Звалилася на мою голову, - зціпивши зуби гарчить він. – Й без того «солодко» жилося…

- Це не я! – вигукую, набираючись рішучості.

- Звісно що ти. Ти – моя проблема, - Данило сприймає мої слова по-своєму. Він, маубть, не здогадується, що я підслуховувала. - Клята проблема, яку я не можу вирішити.

  Мене така заява страшно бісить. Тому випалюю зовсім не те, що планувала на початку.

- Якби я знала, що поруч зі мною житиме такий бовдур, як ти, то ні за що в житті не погодилась би на пропозицію твоєї матері, - кидаю розлючено.

- То ще не пізно від неї відмовитися. Звали куди-небудь подалі звідси, - роздратовано фиркає, роблячи чергову затяжку.

- Не можу, - мимрю, зціпивши зуби від образи та безсилля.

- Чому? Бо ти вся така бідна та нещасна?! – знаю, що він це говорить на гарячу, проте менш боляче від цього не стає.