23.1 Маргарита

- Здається, я починаю здогадуватись, - мугиче над моїм вухом Артурчик. – Ми не знайомі, але вона вже починає мене дратувати.

- Взагалі-то, я маю ім’я, - огризаюся до білявки. – Не думала, що в тебе настільки погана пам’ять.

- А ти, вочевидь, не розумієш жартів, - закатує очі вона.

- Моє почуття гумору не пристосоване до таких кумедних, - показую пальцями, що останнє слово в лапках, - жартів, як твої.

  Діана фиркає, змірюючи нас з другом зарозумілим поглядом. Один кутик її неприродньо пухких губ здіймається вгору в кривій усмішці.

- То ми одногрупники. Оце так подарунок долі, - саркастично тягне вона.

- Щасливий збіг, - іронізую. Не вбачаючи сенсу продовжувати цю бесіду, хапаю Артурчика по-під лікоть й веду геть.

- Гарного дня, - кидає нам навздогін Діана.

  Сідаємо якнайдалі від неї, в третьому ряду збоку. Всередині мене все кипить від обурення. «Домробітниця»… Та ким вона себе уявила?! Королевою світу, чи що?!

- Чого вона назвала тебе домробітницею? - Артучик неначе читає мої думки.

  До початку урочистої частини встигаю в подробицях розповісти йому про всі свої пригоди на новому місці.

- Не переймайся, - заспокоює друг. – Ти ще втреш носа всім цим пихатим задавакам!

  Я лиш тяжко зітхаю у відповідь. Насправді, не знаю, чи хочу комусь там втирати носа та щось доводити, аби змінити їхнє ставлення до мене. Мені просто хочеться спокійно жити, навчатися та займатися тим, що люблю.  

  Урочиста програма проходить повз мене, бо, щойно вона починається, помічаю, як до зали прокрадається ще одна знайома постать – Данило Ткаченко. Він хіба зараз не має бути на парах? На цій думці наші погляди перетинаються. Спостерігаю, як вуста хлопця розтягуються в самовдоволеній усмішці. Корчу йому у відповідь дратівливу гримасу та повертаю очі до сцени.

  Більше в бік Дані не дивлюся. Завелика для нього честь. Навіть Артурчикові нічого не кажу, не хочу, щоб він відволікався та витріщався. 

  Минає десь пів години, перш ніж наважуюся знову зиркнути у той бік, де стояв молодший Ткаченко, і з полегшенням виявляю, що хлопець зник.

  Після посвяти в студенти ми збираємося в аудиторії, аби послухати настанови куратора та познайомитися один з одним. Кожен представляється перед групою, додаючи кілька слів про себе.

  Діана сидить на один ряд попереду від нас, і коли настає моя черга представлятися, вона озирається, кидаючи в мій бік глузливий погляд.

- Квітковська, - коментує вона моє прізвище. – А по-батькові, мабуть, Тюльпанівна.

  Якби хтось інший так пожартував, я б не образилася, і навіть, мабуть, посміялась би. Проте з вуст білявки подібний жарт сприймається, наче знущання. Як ця пихата мажорка взагалі сміє жартувати на тему мого батька?!

  Нічого не відповідаю, але коли черга представитись доходить до Діани, не стримуюсь і також відпускаю коментар щодо її прізвища.

- Розумовська. Прізвище явно не відповідає змісту його власниці. Дивись, щоб інтелектуальний конкурс не став перешкодою на шляху до корони. 

  Отримую в свою адресу роздратований погляд і на цьому наше спілкування на сьогодні завершується.

  Коли нарешті випадає шанс опинитися в столовій, яка виявляється вельми просторою та сучасною, і я роблю перший ковток гарячої запашної кави, приходить усвідомлення, що весь час від самого ранку я перебувала в страшенній напрузі. Тільки тепер вона починає поступово спадати.  

- Вона настільки ж противна, наскільки красива, - ділиться враженнями від знайомства з Діаною мій кращий друг. Добре, що він зараз зі мною. Принаймні маю підтримку та не відчуваю себе самотньою на чужій території. – Це добре, що в конкурсах краси з’явилися інтелектуальні випробування. Інакше, як розпізнати бридку серцевину учасниць, що приховується за привабливою обкладинкою? - не вгаває Артур. Діана справила на нього незабутнє враження.

- Досить про неї, гаразд? – зітхаю. – Ми приділяємо її особі забагато уваги. А нам є чим займати свої думки, – роблю ще ковток напою, всідаючись на стільця за одним із вільних столиків. – Може, ти нарешті розповіси, який знайшов варіант з тренуваннями?

  На веснянкуватому обличчі Артурчика з’являється загадкова посмішка.

- В мене є один вельми крутий варіант. І він безкоштовний, - грайливо здіймає брови, рухаючи ними кілька разів.

- Та це ж чудово! – весь осад від спілкування з Діаною вмить випаровується. – Чому ти так довго тягнув з новиною?! – цілю в рудого докірливим поглядом.

- Бо в цьому варіанті є одне невеличке «але», - він закушує губи, спрямовуючи очі кудись вбік.

- Тобто? Які можуть бути «але», якщо випадає нагода тренуватись безкоштовно і нормально підготуватись до змагань? – не люблю, коли друг тягне резину. – Там що, нема пілонів? – єдиний варіант який спадає на думку.

- Звісно, що є, - прискає він. – Як без них?!

- Тоді що? Студія розташована надто далеко?

- Ні, до неї як раз буде зручно добиратися й тобі, й мені.