23. Маргарита

    На що я аж ніяк не розраховувала в свій перший день навчання, то це на феєричне прибуття до університету.

  В Артурчика відвисає до колін щелепа, коли виходжу з новенького модного автомобілю, що паркується максимально близько до входу в головний корпус.

- Величезне тобі спасибі, що підвіз, - кажу наостанок Богдану, розкриваючи парасольку.

- Радий був допомогти, - він стримано всміхається. – Звертайся, - підморгує. – Вдалого першого дня!

  Ще раз щиро дякую та тікаю. Мій кращий друг уже не може дочекатися, коли про все у мене розпитає – на місці не стоїть, а підстрибує, і коли я опиняюся поруч, кидається обіймати.

- Це хто тебе привіз? – питає сходу. – Явно не хрещена.

- Найстарший син Ткаченків, - промовляю крізь стиснуті зуби, аби Богдан часом не почув. Махаю йому на прощання рукою, але той не поспішає їхати. Він спостерігає, як ми з Артурчиком прямуємо до входу.

- Оце так тачка! – не може стриматись Артурчик, весь час озираючись назад через плече.

  Смикаю його за рукав сорочки.

- Припини витріщатись!

- Не можу, - хихоче. – Не думав, що в твоє проживання входить ще й трансфер на елітному авто до академії.

  Цілю в рудого осудливим поглядом.

- Ох, знав би ти, яке те проживання…, - закатую очі. – Краще б жила в гуртожитку і їздила тролейбусом.

- Та годі, я тобі не вірю! Корчиш із себе міс Безкорисливість.

  Знов зиркаю на нього.

- Та не випендрюйся, Ритко! Це ж цілком нормально, коли людині до смаку люкс та комфорт. Ніхто тебе за це не засудить. Я так точно.  

- Я цим не переймаюся. Просто ти не знаєш, який у цього люксу та комфорту зворотній бік медалі, - ми здіймаємося на ґанок, шикуючись в чергу на вхід, біля якого скупчилася чимала кількість студентів з парасольками, які вони складають, струшуючи від води.

- Може, просвітиш мене? – на веснянкуватій фізіономії з’являється лиха усмішка. – Який же темний бік, наприклад, в того красеня, що тебе привіз?

  Замислююся на якусь мить.

- В нього його нема. Принаймні, на перший погляд, - додаю поспіхом.

- Він тобі подобається? – в тоні друга з’являються змовницькі нотки.

- Чого до мене причепився?! – злегка його штурхаю. Нарешті заходимо всередину будівлі, опиняючись в просторому холі. - Ми не бачилися кілька днів. Нам більше, що, нема про що поговорити? Ти, взагалі, знаєш, куди йти? – намагаюся втекти від незручних питань, бо поки що навіть сама собі не готова давати на них відповіді.

- Ага, в актову залу. Там буде посвята.

- Про це я й сама знаю. Та де та актова зала розташова…, - не закінчую речення, бо помічаю неподалік, трохи попереду знайому постать – довге, розпущене біляве волосся, вишуканий, елегантний костюм, що складається з небесно-блакитної плісированої спідниці нижче колін та короткого приталеного піджачка, під який одягнена шовкова біла блуза з бантиком на шиї. Оце так зустріч! Як я не здогадалася, що Діана також тут навчається?

  Артур прослідковує за моїм поглядом.

- Побачила когось знайомого?

- Знайому, - ціджу крізь зуби. – Одну вельми специфічну особу, котра має певне пряме відношення до того самого зворотного боку медалі…

- Здається, я багато що пропустив за ці кілька днів, - здогадується друг.

- Ага, - не зводжу погляду з білявки. Очікую, що десь поруч має бути і Данило. Ми з ним виїхали майже одночасно. Невже він дістався швидше?

  Проте мого горе-сусіда ніде не видно. Зате помічаю поруч із Діаною дорослих жінку та чоловіка. Її батьки? Трійця впевнено крокує холом, і я, мов причарована, плетусь за ними. Інтуїція підказує, що вони тримають курс на актову залу. Так воно і виявляється.

  Отже, Діана також першокурсниця. Сподіваюся, мені нечасто доведеться з нею бачитися. І зараз також не надто хочеться пересікатись з дівчиною Данила, тому прошу Артурчика  затриматися в коридорі, обіцяючи, що поясню все трохи згодом.

  Вичікуючи кілька хвилин, ми нарешті йдемо до входу, де нас зустрічають дівчата старшокурсниці, підказуючи, в якому секторі маємо шукати свої місця. Зал поділили на сегменти, позначивши кожен за номером групи.

  Нашій групі виділили три ряди, в першому з яких на своє величезне здивування та розчарування виявляю Діану. Щоправда, вона без батьків.  

- О, ні! Не може бути! – ледве не стогну, завмираючи на місці, наче вкопана.

- Що таке? – Артурчик роззирається.

- От скажи мені, якою має бути вірогідність того, що перша дратівлива особа, з якою я випадково познайомилася в чужому місті, виявиться студенткою не лише мого вузу, а й групи, в якій я навчатимусь? – ціджу крізь зуби.

- Та невже?! – друг витріщає очі. – Ти про ту білявку?

- Угу, - невдоволено мугикаю.

- Може, вже скажеш, що вона тобі зробила?

  Збираюся відповісти, але в цей самий момент Діана озирається та помічає мене. На її милому личку вимальовується не менше потрясіння, ніж моє.