22.1

  Зазвичай, я курю, коли п’яний, але сьогодні також хочеться закурити. Виходжу на балкон, підпалюю сигаретку. Губами мимоволі розповзається усмішка – очікую, що матиму розвагу. Проте моя сусідка не з’являється. Поволі наближаюсь до дверей її балкону й бачу, що і вони, й вікно щільно зачинені. Навіть штора опущена до самого низу. Знов посміхаюся – мала виявилася передбачливою.

  Що ж, вирішую не дражнити долю та сусідку іншими вибриками, яких поки що не придумав, й плетуся у свою кімнату. Завтра потрібно їхати на те дурне навчання, тож маю виспатися, інакше настрій буде геть хріновий.

  Встаю зрання та розумію, що прогноз виявився точним – на дворі ллє дощ. «Чудова» погода для «чудового» дня. Здогадуюсь, що мама припахає мене везти гостю в універ, проте маю стосовно цього свої плани. Вже все продумав, тому й встав раненько. Зроблю вигляд, ніби поспішаю. А та мала нехай сама якось викручується. Їхати в юракадемію звідси далеченько, громадським транспортом, напевно, навіть з пересадками. Але, як я вже зазначив, it’s not my problem*.

  Вдягаюся у вільні бежеві штани з карманами та білу футболку, поверх якої натягую об’ємне чорне худі з візерунками. На голову вмощую задом-наперед бейсболку, бо від вологого повітря волосся кучерявиться ще більше і потім дуже заважає. Завершують мій образ масивний годинник та товстий срібний ланцюжок на шиї. Дивлюсь на себе в дзеркало – перфектно!

  Брючки та сорочка – не мій стиль, хоча не скажу, що він мені зовсім не пасує. Просто люблю, щоб було зручно. До того ж після пар планую ще заскочити в тату-салон, аби вирішити кілька нагальних питань, тож мій розпиздяйський лук цілком доречний.   

  Спускаюся на кухню і дивуюся – мама з похресницею вже завершують сніданок. Дівчисько як раз встає з-за столу, несучи пусту тарілку до умивальника. Смішна. Сама зібралась мити посуд? Мимоволі окидаю оком її зовнішній вигляд – на Маргаритці чорні розкльошені джинси з високою талією та заправлена в них блідо-рожева блуза. Ото буде кумедно, якщо її заляпає.

- Люба, не здумай мити. Ще забруднишся, - застерігає гостю мама, відбираючи у мене привід для зловтіхи. - Жанночка пізніше завантажить все в посудомийку.

  Мовчки проходжу в кухню, отримуючи у свою адресу слова «добрий ранок» від матусі. У відповідь мугикаю щось нерозбірливе й всідаюся за стіл.

  Звук відсунутого стільця привертає увагу нової мешканки нашого будинку. Вона озирається й напружено стискає губи. Не збирається вітатись?

  Насмішкувато щулюся. Мовчу, бо також не збираюсь розтуляти рота першим.

- А де слова «доброго ранку»? – отримую в свою адресу докірливий погляд матері.

- Хіба ж він добрий? – вказую поглядом на вікно, хоча маю на увазі не лише погоду.

- Кожна погода по-своєму прекрасна, - цілком передбачувано коментує ма.

- Скажи це тій, хто їхатиме на навчання на трамваї, - всміхаюся, цілячи поглядом в Маргаритку. Та наїжачується.

  Мама суворішає.

- Хіба ти не підкинеш нашу гостю до університету?

- Я вже везу Діанку, - відбріхуюся. – Не думаю, що вона зрадіє ще одній пасажирці, - шкірю зуби, зверхньо поглядаючи на гостю, котра, здається, скоро лусне від напруги.

- Я без проблем доберуся самостійно, - нарешті вона подає голос.

  Мама осудливо хитає головою, немов би промовляючи: «ти мене розчаровуєш, синку». Знизую плечима. Мені пофіг.

- Що в нас на сніданок? Маю поквапитися, - натякаю на свою пусту тарілку.

- Ні-ні, - мама ігнорує моє запитання, звертаючись до похресниці. – В такому разі, тебе відвезу я. Просто попереджу клієнтку, що спізнюся.

- Не варто, - бентежиться дівчисько. – Я не хочу Вас обтяжувати. У мене ще є купа часу… та парасолька, - посміхається.

- Не хочу нічого чути! - заперечує ма. – Ти вже вибач Даню. Він непоганий хлопчик, просто часом буває надто вредний. Період, мабуть, такий, - коситься в мій бік. Пирхаю. Який вже є. Зате точно справжній. – Сину, в мультиварці є запечений омлет, а он, салат, - вказує на миску. - Накладай собі.

- Сам? – бовкаю невдоволено.

  Цього разу пирхає дівчисько. Стоїть, підперши задньою точкою стільницю, і дивиться на мене, наче на убогого.

- Я маю поспішати, тому так – сам, - відповідає ма.

  За ці останні місяці, що ми майже не бачилися, нічого не змінилося. Мама, як і раніше, готова турбуватися про всіх і вся, та тільки не про мене. Тарас у нас в сім’ї сирітка та безбатченко (хоча його рідний батько в останні роки активно взявсь йому допомагати), Бодя – також обділений та постраждалий. Їм завжди приділялося більше любові та уваги, немов компенсувалось втрачене. Досі не второпаю, чому це мало відбуватися за мій рахунок? Адже на мене в матері завжди не вистачає часу та енергії. Ніби я винен в тому, що зростав в повній сім’ї з обома рідними батьками.

  Міцно стискаю губи.

- Окей, зроблю все сам. Як завжди, - буркаю.

- Маргошенько, хвилинку, допиваю каву і поїдемо, - мамина увага знову повертається до чергового «постраждалого», що з’явивсь в нашому домі. Часом, її жага допомагати бідним та нещасним здається мені якоюсь нездоровою. Це страшенно бісить.