22. Даня

  Відчуваю, як десь глибоко всередині мого єства оселився підлий хробачок, що монотонно точить мою совість. Коли я на гарячу  бовкнув про злиднів та сиріток, то, насправді, не пам’ятав про те, що в Маргарити помер батько. Лише тепер пригадую, як мама про це розповідала. То було так давно, що просто не затрималося в моїй пам’яті. Тепер же мені вельми не подобається відчувати прикрість через свої слова, адже мала незвана гостя й досі капець як мене бісить. Отож я не збираюся її жаліти або давати попуску через те, що вона напівсирітка.

  А взагалі, було кумедно та цікаво спостерігати за тим, як дівчисько нітилося в моїй присутності. Цікаво, які емоції вона в собі стримувала – роздратування, злість, чи сум’яття? А, може, все одразу? Судячи з усього, пожалітися Богданчику на мою поведінку вона не встигла, інакше б він не сів до нас за стіл.

  Криво всміхаюся одним кутиком губ.

- Що таке? – запитує Діанка, котра сидить поруч. Ми прогулялися по набережній, і тепер я везу її додому.

  Повертаю до неї голову. Сам не помітив, як думки понесли мене геть не в тому напрямку.

- Та просто згадав дещо кумедне, – посміхаюся, простягаючи руку, аби моя новоспечена дівчина вклала в неї свою долоню. – Ти дуже гарна, ти це знаєш? – стріляю поглядом.

- Знаю, - шаріється вона.

  Ніжно стискаю її пальці, прикрашені рожевим манікюром. «Міс Ідеальність» - саме таким званням я б нагородив Діанку. Жодна частинка та деталь її зовнішності не проігнорована власницею, кожній приділено чималу увагу. Уже не можу дочекатися, коли побачу більше – те, що приховується під одягом. Знову всміхаюся, цього разу чудуючись з того, що такі дівчатка, як Діана, западають на таких поганих хлопчиків, як я. Що ж, не скаржуся, мене цілком влаштовує даний порядок речей.

- Які плани на завтра? – ніжно погладжую кісточки пальців красуні. – Можу заїхати по тебе зранку, - знову звертаю погляд до Ді.

  Вона стискає пухкі губки і ховає очі під густими віями. 

- Завтра перший день. Мене відвезуть в універ батьки.

- Ааа… Ясно, - відпускаю її руку, бо треба здійснити крутий поворот. – Тоді я можу забрати тебе після пар. Поїдемо кудись відсвяткуємо.

- В нас заплановано сімейну вечерю, - знов мене динамить. Що ж, так навіть цікавіше – кайфовіше буде отримати винагороду.

- Ок, значить, відсвяткуємо в інший день, - всміхаюся.

- Угу.

  Проїжджаємо повз охорону, що чатує на в’їзді в наш приватний сектор. До дому Ді звідси їзди максимум хвилин п’ять.

- Знаєш, мені здається, та ваша похресниця поклала око на твого старшого брата, - ні з того, ні з сього видає Діанка. Цікаво, чого вона взагалі задалася цим питанням?

- Вважаєш? – зиркаю на неї.

- Ага. Яка провінціалка впустить шанс підчепити такого завидного жениха? Їй, мабуть, і не снилися такі машини, як у нього, - хмикає.

  Не знаю, що на це відповісти, бо я не експерт з психології дівчат.

- А Богдан, мабуть, не переймається тим, що хтось може зав’язати з ним стосунки через гроші, - продовжує Діанка, позираючи на мене. - Он на якій машині їздить.

- В нас з братом різна філософія життя, - бурчу. – Тебе не влаштовує моя машина? – слідкую за її реакцією.

- Звісно, влаштовує, ти що?! – її голос звучить надміру емоційно. Авжеж, Ді звикла їздити на дорогих машинах, і я саме маю нагоду перевірити, чи подобаюся їй більше за них. – Просто та Маргарита якась підозріла. Вся така бідна та нещасна сирота, а насправді… От побачиш, вона має план, як нажитися на твоїй родині.

- Не хвилюйся, я прослідкую, аби цього не сталося, - криво всміхаюся.

- Я не хочу, щоб ти витрачав на неї час, - тепер Ді тягнеться до моєї руки. – Я ревную, - ніяково зізнається.

- Не варто, - стискаю її руку, зупиняючи свою беху вздовж узбіччя, неподалік від місця призначення. Мені подобається моя тачка, вона класна, жвава та надійна, не зважаючи на те, що не нова. А ще мені дуже подобається Діанка. Притягую її до себе, схиляючись біля її обличчя так, що наші губи розділяє всього кілька міліметрів. – Поглянь – хто ти, а хто вона, - шепочу. - Ви ж ніби небо і земля. Їй ніколи не дотягтись до тебе, - усміхаюся. – А от я можу, - вмить скорочую відстань, що лишилася між нами, впиваючись губами в її губи, які радо зустрічають поцілунок.