20. Маргарита

  У невеличкому передпокої прибудови, на яку вказала хрещена, виявляється дзеркало у повний зріст. Напівобертаюся, аби глянути на свою спину, й ледве не сахаюся - вся задня частина тіла набула коричнево-червонястого відтінку, в той час, як спереду шкіра залишилася світлою. Видовище не надто естетичне. Потрібно це якось виправляти.

  Прийнявши душ, швидко обідаю та повертаюся до басейну. Маю намір позасмагати обличчям до сонця, бо застосунок з погодою прогнозує на завтра дощ. А ще починається навчання, хто зна, коли наступного разу вдасться вибратися на пляж. За моїми підрахунками до повернення Данила ще вдосталь часу. Хоча б годинку полежу.

  Вмощуюся на шезлонгу, який перетягнула на сонячне місце, – уздовж будинку почала розповзатись пообідня тінь.

  Минуло більше години з моменту мого повернення з пляжу, але я досі не можу заспокоїтися. Не вірю, що Данило міг настільки жорстоко зі мною вчинити. Як йому взагалі спала на думку така дурнувата ідея поцупити мої речі?! Ледве не звів мене з розуму, ще й зганьбив перед сусідами. В голові мимоволі прокручуються варіанти помсти, адже на фоні імітації пограбування, моя витівка з викинутою пачкою цигарок виглядає просто невинною дитячою забавкою. Я страшенно зла, проте, водночас, не можу не відчувати й полегшення через те, що речі все ж знайшлися, і мені не треба вирішувати цілу купу проблем, яка б точно виникла, якби крадіжка була справжньою.

  Буде мені урок на майбутнє – не втрачати пильності на пляжі. Хоча поряд з молодшим Ткаченком її не варто втрачати будь-де. Саме роздумую над цим, коли лунає моя найулюбленіша пісня Falling in Reverse “Popular monster”. Зараз вдвічі приємніше її чути, бо це дзвонить мій мобільник. Яке щастя, що він залишився зі мною!

  На дисплеї висвічується невідомий номер, що трохи дивує. Буде кумедно, якщо це телефонують з банку задля якогось безглуздого опитування. Може, відчули, що я сьогодні вперше за весь час, як оформила картку, збиралася звернутися до них по допомогу?

  Підношу слухавку до вуха.

- Алло.

- Марго привіт, - лунає з динаміку приємний чоловічий голос. Несподівано.

- Привіт, - тягну здивовано.

- Це Богдан, - поспішає пояснити співрозмовник в ту мить, коли я збираюсь поцікавитися, хто мені телефонує. – Я взяв твій номер у Тараса.

- Привіт, - знову повторюю, не знаходячи, що ще можу відповісти.

- Ти вдома?

- Таак. Чому цікавишся? – мимоволі випрямляюся, спускаючи ноги з шезлонга.

- Я приїхав. Не знайшов тебе в моїй, - запинається, - тобто, в твоїй кімнаті…

  Що?! Він тут?! Тепер уже підхоплююся, роззираючись навсібіч. Аж ніяк не очікувала на компанію, тим паче чоловічу, тим паче в особі Богдана.

- А, он ти де, - тим часом лунає в слухавці. Інстинктивно здіймаю голову – хлопець стоїть на балконі, тримаючи біля вуха телефон. – Приймаєш сонячні ванни? – всміхається.

- Угу, - розгублено буркаю. Насправді, хочеться утекти, чи сховатись, он хоча б за той гарно вистрижений декоративний кущ, що росте неподалік.

- Я зараз спущуся до тебе, - повідомляє Богдан та кладе слухавку, зникаючи за дверима балкону.

  Блін, що мені робити? Я що, маю чекати його тут? В такому вигляді? Поруч з людиною у костюмі, я в своєму відкритому купальнику почуватимусь майже голою. Сполохано озираюся довкола. З собою у мене лише рушник, бо одяг залишила в прибудові, в якій приймала душ, а до неї ще треба добігти.

  За той час, поки панічно вирішую, як діяти, Богдан якимсь дивом примудряється вийти на двір. Саме спостерігаю, як він повертає з-за рогу, коли в голові зблискує думка – басейн! Розвертаюся та трьома широкими кроками долаю відстань до бортика. Стрибаю у воду, занурюючись з головою. Відпливаю на пару метрів, а коли виринаю, чую зовсім поруч бархатистий голос:

- Вирішила поплавати? – вишуканий шатен здивовано здіймає брови, споглядаючи на мене згори вниз.

- Перегрілася, - нервово всміхаюся, незграбно поправляючи мокре волосся, що налипло на обличчя. – Саме збиралася поплавати, коли ти подзвонив. – Господи, як же кепсько я брешу! Сама собі не вірю.

  Аби підкріпити свої слова, починаю плавати. Хочеться відпливти якнайдалі від старшого сина пана Аркадія, проте басейн не надто великий, і хлопець слідує вздовж бортика за мною, мовчки спостерігаючи за тим, як я плаваю. Здається, я сама собі влаштувала пастку.

  Після кількох хвилин ніякового мовчання, коли моє сум’яття досягає апогею, не витримую.

- Ти щось хотів? Чому приїхав? Тьотя Таня нещодавно поїхала на роботу, а твій тато, наскільки мені відомо, досі у відрядженні, - лепечу.

- Я приїхав до тебе, - заявляє Богдан, змушуючи мої очі округлитись. Мимоволі перестаю гребти руками, зупиняюся, глипаючи на нього. – Хотів запросити тебе на каву. Пам’ятаєш, я казав про нову кав’ярню?

- А… так, - мимрю розгублено. – Ту, що відкрив твій приятель?

- Саме так, - його вуста розтягуються в легкій посмішці, яка аж ніяк не пом’якшує образу ділової людини. – То як? Які маєш плани?

  На якусь хвильку зависаю. Чому він просто мені не подзвонив? Я б хоча б мала час підготуватися до зустрічі.