19. Даня

  Усю дорогу, поки їду до бабусі, з мого обличчя не сповзає самовдоволена посмішка. Треба було бачити розгублене лице тої малої Маргаритки, коли до неї дійшло, хто насправді стирив її речі. Розіграш вдався навіть краще, ніж я розраховував. Вже мовчу про задоволення, яке отримав, спостерігаючи за тим, як дівчисько йшло босоніж, ще й накульгуючи.

  Ха-ха, тепер щоразу, коли псуватиметься настрій, згадуватиму цей образ «подруги дитинства» та веселішатиму. Що ж, дякую, матусю, принаймні життя вдома тепер не здається мені таким уже й нудним. Матиму розвагу.

  Сподіваюся, Діанка якось мене зрозуміє. Все одно їй хвилюватись нічого - та малявка їй не конкурентка. Хоча, не заперечую, фігурка у брюнеточки – що треба. Одначе, ніяка зовнішність не зарадить кепському характерові, в цьому я не раз у житті пересвідчувався.

  Завтра починається навчання. Від самої згадки про це шкала мого настрою одразу ж повзе вниз. Проте є один невеличкий плюс – сірий натовп студентів ненависного мені універу цього року прикрасить собою одна мила та зваблива першокурсниця на ім’я Діана. Вирішую їй подзвонити.

- Привіт, - весело вітаюся, коли білявка бере слухавку.

- Привіт, - відказує протяжно, натякаючи своєю інтонацією на те, що досі залишається невдоволеною тим, як завершився вчорашній вечір.  Мушу це якось виправляти.

- Чим займаєшся? – намагаюся відволікти красуню. Моя улюблена та найдієвіша тактика – робити вигляд, ніби нічого не сталося. Хоча в даному випадку я ніяк не провинився, моє сумління кришталево чисте.

- Обираю вбрання на завтра, - пом’якшується.

- Ще довго будеш зайнята? – не люблю ходити околясом, тому одразу беру вола за роги. – Хочу витягти тебе на каву.

- Навіть не знаю… Мені ще стільки справ треба вирішити…, - щебече Ді, ледве стримуючи радісні нотки в голосі.

- Дві години вистачить?

- Має вистачити, - тепер вже явно чую, що вона всміхається.

- Тоді домовились. За дві години я по тебе заїду.  

  Кладу слухавку, бо саме під’їжджаю до бабусиного під’їзду.

  На збір речей йде трохи більше часу, аніж розраховував. За якийсь місяць я встиг тут непогано так обжитись. Тому беру лиш найулюбленіший одяг, який щільно талую в спортивну сумку, а також забираю декілька коробок з новенькими кросівками, які придбав останнім часом. Мабуть, треба буде робити ще принаймні одну ходку, аби забрати все інше.

  Бабуся якось дивно реагує на новину про мій від’їзд. Враження таке, що вона цьому рада.

- Щаслива, що нарешті мене здихаєшся? – здіймаю одну брову, прицілюючись поглядом в стареньку.

- Що ти таке кажеш? – хитро всміхається. – Просто здогадуюся про причину твого раптового рішення.

- Цікаво, - відсуваю вбік коробку, в яку щойно поклав останню пару кросівок. Схрещую руки на грудях. – Поділишся здогадками?

- Твоя мама розповіла мені, що у вас вдома гостя…, - починає з посмішкою.

- О, господи! – хапаюся за голову. – Нє, ну ти це зараз серйозно?!

  Бабуся знизує плечима.

- Ще вчора ти нікуди не збирався. А тут раптом такий поспіх.

- Я поспішаю через те, що не хочу спізнюватись на побачення, - обурююся. - Але не з тією шкодою, - додаю, аби розвіяти всі сумніви.    

- Шкодою? – на лобі з’являються зморшки подиву.

- Ага. Наша гостя – ще та заноза в дупі.

  Бабуся весело сміється.

- Мабуть, хороша дівчинка.

- Хороша дівчинка – це та, з якою йду сьогодні на побачення. А та похресниця…, - замовкаю. Не буду ж зізнаватись бабці, що на новеньку в мене інші плани – розважатись тим, як я її дратую. – Та… Вона просто є, і є. Мені нема до неї діла.

- Справді? А в дитинстві так дружили…

- І ти туди ж, - закатую очі. – Коротше, днями я заїду, заберу залишки речей, - даю зрозуміти, що тему закрито.

- Добре. Подзвони заздалегідь. Приготую щось смачненьке, - бабуся ніжно поправляє моє розпатлане волосся. Для цього їй доводиться стати навшпиньки.

- Не напружуйся, - цьомкаю рідну в щоку та, підхопивши по-під пахви коробки зі взуттям, біжу до ліфта. – Побачимося!

  Поки дістаюся нашого району, часу лишається геть обмаль, тому вирішую, що біди не станеться, якщо речі трохи покатаються в багажнику. Розвантажу їх увечері, коли повернуся.

  Тримаю курс одразу ж на місце проживання Ді. Її будинок розташований з іншого боку приватного сектору, в першій лінії від моря.

  Роблю короткий дзвінок, аби повідомити, що я на місці, й за хвилин десять очікування величезна кована хвіртка, що веде з подвір’я на вулицю, відчиняється, і з неї виходить Діана. Вона, як завжди, виглядає приголомшливо – вбрана в чорний шовковий сарафан на тонких бретелях, що підкреслює кожен вигин тіла, поверх якого накинула та пов’язала на талії об’ємну білу сорочку. Довге біляве волосся хвилями спадає на одне плече, а блакитні очі підведені тінями, через що здаються більш виразними.

  Красуня озирається довкола. Згадую, що вона не знає, яка в мене тачка, тому опускаю скло.