17.1

  Бажання йти купатися вмить пропадає. Горло зводить судомою, в роті стає сухо, як в пустелі. Якби схотіла вимовити слово, не змогла б. Пульс пришвидшується, шалено гупаючи в скронях. По інерції продовжую крутитися на місці, озираючись довкола, немов би сподіваючись, що  після наступного оберту навколо своєї осі мої речі якимсь дивом з’являться.

  Відмовляюсь вірити в те, що це відбувається насправді. Такого просто не могло статися! Як я могла не почути, як хтось до мене підкрадався? До того ж, пляж майже пустий… Чудово, Ритко, отже, свідків годі шукати.

  Безвольно падаю на підстилку, даючи волю сльозам. Мені не шкода одяг, - маю інший. Але телефон! Він був новий, мама півроку збирала гроші, аби подарувати його мені на день народження. Як я їй зізнаюся?! Що вже казати про те, що в тому гаджеті – майже все моє життя, - контакти, соцмережі, документи, додаток з банківською карткою… Банківська картка! Блін, у вкраденому рюкзаку був ще й гаманець з невеликою сумою готівки та карткою. Готівку не шкода, але картка… Моїм смартфоном злодій навряд чи скористається, бо в ньому встановлений фейс-ай-ді, а от пластиковою карткою він, мабуть, точно зможе розраховуватись. Потрібно терміново зателефонувати в банк та попросити заблокувати мій рахунок.

  Лишенько! Уявляю, як засмутиться мама.

  Змушую себе підвестися. Треба якнайшвидше повернутися додому та розповісти про все хрещеній. Вона підкаже, що робити. Може, зателефонуємо в поліцію.

  Збираюся вдягнутись, але одразу ж згадую, що не маю в що, і сльози повертаються з новою силою. Все, що в мене залишилося – резиновий килимок для фітнесу. Не загорнусь же в нього.

  Доводиться прийняти свою долю і змиритись з тим, що маю йти додому в тому, в чому є – у відкритому купальнику. Добре, що хоча б труси звичайні, а не стрінги. З дитинства пам’ятаю, що місцеві ніколи не дозволяють собі розгулювати в подібному вигляді вулицями. Так поводяться лише приїжджі. Але у мене варіантів не лишається.

  Скрутивши килимок та затиснувши його під ліктем, понуро плетуся на вихід з пляжу.

  Йду чистими, просторими вулицями елітного приватного сектору, ловлячи на собі зацікавлені погляди людей, що проходять повз. Звичайно, ніхто з них не розгулює в такому вигляді, як я, тим пач босоніж.

  Повз проїжджає блискучий червоний автомобіль преміум класу. Відступаю вбік, тулячись до узбіччя (тротуару на цьому відрізку шляху немає), і мимоволі скрикую, бо в п’яту впивається щось гостре. Підстрибую на одній нозі, дістаючи зі ступні колючку, в той час, як водійка автомобіля - жінка середнього віку з надміру накачаними губами, змірює мене зверхнім, осудливим поглядом.

  Втягую голову в плечі, прискорюючи крок. Не буду ж кожному зустрічному пояснювати, яка біда зі мною трапилася.

  Нарешті, через якихось хвилин вісім ганьби - вони здаються цілою вічністю - опиняюся на вулиці, де розташований особняк Ткаченків. Добре, що мені хоча б не видали ключі від будинку, інакше б ще й вони дісталися злодієві.

  Залишається останній ривок і я здійснюю його вельми «граційно» - накульгуючи на одну ногу. Видовище, мабуть, жалюгідне.

  Попереду маячить рятівна хвіртка, і я до неї ледве не біжу. Лишається подолати якихось метрів п’ять, коли помічаю припарковану навпроти стареньку BMW, яку підпирає плечем той, кого я в даний момент найменше за всіх воліла би зустріти, - молодший Ткаченко. Він одягнений в темний одяг та чорну бейсболку, що приховує під собою більшу частину золотаво-русявих кучерів. Саме тому хлопець не одразу впав мені в око.

  Зустрічаємося поглядами. Його карі очі хитро зіщулюються, а один кутик губ насмішкувато вигинається. Застигаю на місці. Інстинктивно хочеться прикритися, але немає чим. Не розгортатиму ж килимок, це виглядатиме по-ідіотськи. Тому гордо випрямляюся та розправляю плечі. В якому б вигляді зараз не була, знущатись з себе не дозволю.

  Помічаю, як кілька секунд Данило витрачає на те, щоб відсканувати поглядом моє напівголе тіло – починає з ніг, далі на якусь мить затримується на смачному пожовклому синці збоку живота, прямо над лінією трусиків, а потім здіймає погляд на груди. Груди – моя улюблена частина тіла, вони у мене в міру об’ємні та округлі, тому цілком можу дозволити собі носити ліфчики без паралону. Вочевидь, хлопець це також відзначає, бо на якусь долю секунди мені здається, що він тушується. Та то лишень здається, бо вже за мить мій вчорашній опонент розтягується в саркастичній посмішці, демонструючи ряд рівних білих зубів.

- Що це за стриптиз для бідних? – кидає насмішкувато він, викликаючи в мені вибух обурення.

  Хочеться його тріснути. Знав би, що зі мною трапилося, може, проявив би краплину співчуття замість того, щоб шкіритися та знущатись.

  Прокручую в голові найбільш їдкі варіанти відповіді на недолуге зауваження і вже відкриваю рота, аби висловитись, але та наглота навіть не думає витрачати на мене свій час. Він відчиняє водійські двері BMW та всідається за кермо. Не думала, що типовий мажор може їздити на подібному автомобілі. Скоріше запідозрила б в цьому когось з працівників, що приїздять чистити басейн та доглядати за газонами.

  Заводить двигун. Відвертаюся, збираючись пройти повз, але щільно тоноване водійське скло автомобіля повзе вниз.

- Чекай, - озиває мене Данило, широко посміхаючись. Не розумію, що його так веселить? Це страшенно бісить.