17. Маргарита

  Чи треба казати, що цієї ночі мені не спиться. Не зважаючи на те, що я передбачливо зачинила двері на ключ і загорнулася у ковдру з головою, все ж, відчуття загрози не зникає до самого ранку. Ввижається, ніби Данило так і лишивсь стояти попід вікном, намагаючись його розплавити своїм гнівним поглядом. Ще й той дурний сон… Як після такого спати?

  З середини ночі мій сечовий міхур недвозначно починає натякати на те, що було б непогано відвідати вбиральню, проте я «героїчно» терплю, вислизаючи з кімнати лише перед світанком. На цей момент вже маю план подальших дій – зберу собі сніданок та піду на пляж, перечекаю там, доки молодший Ткаченко не покине стіни батьківського дому. Він же казав, що не збирається тут жити. Сподіваюся, стримає слово.

  В дитинстві, коли я спізнювалася в школу, татко жартома порівнював мене з пожежником, бо я збиралася так само швидко, як досвідчений працівник служби ДСНС, котрий квапиться на виклик. От і сьогодні, хоча не спізнююся, але збираюся саме в такому темпі. При цьому мої навички виходять на новий рівень, бо роблю все майже безшумно, адже через стіну спить той, з ким мені зовсім не хотілося б перетинатись.

  Внизу застаю Тараса та заспану тітоньку Таню, котра встала, аби провести сина. Вони дуже дивуються моїй появі, і я пояснюю ранній підйом тим, що хочу зустріти останній літній світанок на морі. Насправді, так воно і є, хоча я й не планувала цього заздалегідь. Ідея виникла зненацька, поки страждала від безсоння.

  Додаткові причини втечі з будинку вирішую притримати при собі. Сама ж відмовила Тараса жалітися батькам на Даню, аби ще більше його не драконити, і сама ж потім пішла й утнула витівку, яка погіршила ситуацію. Як тепер в цьому зізнаватись?

  Бажаю Тарасу гарної дороги і біжу на кухню, аби зробити собі сандвічі на пляж. Так поспішаю, що навіть відмовляюся випити ранкову каву з хрещеною. Весь час зиркаю у бік дверей, бодай би не з’явився Даня.

  На все про все в мене йде не більше десяти хвилин, а ще через десять хвилин я вже стелю килимок для фітнесу, яким вирішила замінити тонку пляжну підстилку, на пісочку. Саме встигаю заскочити момент того, як багряне сонце здіймається над водою, перефарбовуючи її в помаранчево-рожевий, а потім в золотистий колір. Неймовірне видовище! І яка ж я рада, що маю змогу увібрати в себе цю красу! Правду кажуть – все на краще. Завдяки безсонню я опинилася в цей час на морі. Не стримуюся і роблю декілька знімків. Відправлю мамі і поставлю собі на заставку в телефоні.

  Поки я збиралася, хрещена все-таки наполягла та налила мені кави з молоком у невеличкий термос, за що я їй зараз вельми вдячна. Насолоджуюся теплим, в міру солодким напоєм, ввімкнувши музику в навушниках та підставляючи обличчя вранішньому сонечку. Хіба не рай? Усі перипетії вчорашнього дня тепер здаються марними та неважливими, немов би світло, що осяває простір, розсіює останні залишки нічного мороку та буремних думок, які мене тривожили.

  Просиджую, дивлячись удалину, досить довго, бо слухаю пісні, що додала в добірку, в якій зберігаю музику для танців. Потрібно визначитися з композицією для виступу, тому під кожен трек прокручую в уяві номер, який могла б під нього виставити. Зазвичай я спираюся на свій внутрішній стан і, в залежності від нього, ставлю танець, через який можу розповісти тілом про свої почуття. Але цього разу я в повній розгубленості. Стільки всього змішалося всередині, що ніяк не можу визначитись з темою номеру.

  Ой, треба ж попросити маму відправити мені мої дві пари взуття для танців. Одні з них чорні замшеві чобітки на підборах висотою двадцять сантиметрів, які використовую для тренувань, а інші - лакові червоні босоніжки, які отримала в якості призу за перемогу в нещодавніх змаганнях. Якісні стріпи* - задоволення не з дешевих, тож я була неймовірно рада подарунку. Саме обновку і планую використати для свого образу на майбутніх змаганнях.

  Під такі ефектні босоніжки на височенних каблуках  треба, щоб і номер був ефектним. Та музика мені ніяк не йде. Не відчуваю себе в ній. Ще й сонце стало припікати, а я без парасольки і в спортивному костюмі, бо зрання було прохолодно. Може, через спеку й не можу зосередитися. А, можливо, всьому виною безсонна ніч. В будь-якому разі вирішую залишити справу з вибором музики на потім. Може, пізніше ще натраплю на якийсь цікавий трек. А поки що висмикую з вух навушники, ховаю їх разом з телефоном в сумку, роздягаюся та йду купатися.

  Повернувшись, влягаюся на живіт, підставляючи теплому сонцю ноги та спину. Як же мені пощастило з погодою! Ще й встигну засмагнути перед змаганнями. Ховаю голову під панамкою, аби не напекло і закриваю очі, не помічаючи, як мене затягує в м’який, затишний сон.

  Прокидаюся від того, що стає страшенно жарко – аж обличчя та живіт спітніли. Все-таки використовувати резиновий килимок для спорту в якості підстилки було не кращою ідеєю. Визираю з-під панамки на небо – сонце піднялося високо, воно майже в зеніті. Скільки ж я проспала?! Добре, що до того трохи вже засмагла, інакше б точно обпалила шкіру. Ліниво перевертаюся на спину, підводячись на ліктях. Треба сходити освіжитись… але спершу попити водички. Простягаю руку в бік сумки, аби дістати пляшку, але нічого на тому місці не намацую. Тобто?! Повертаю голову – сумки немає! Сполохано озираюся навсібіч – її ніде немає, так само, як і рушника, одягу та взуття! Всі мої речі зникли!

  Мене кидає в холодний піт – от і освіжилася. Перелякано підхоплююся, хапаючись за голову. Мене обікрали!!!   
 

——————————————