16. Маргарита

  Хвилин десять не можу заспокоїтися. Ніби тільки беру себе в руки, як згадую їдкі слова молодшого Ткаченка про злиднів та сиріток, і стає так себе шкода, що знов починаю рюмсати.

  Тарік намагається мене втішити, переконує, що Даня п’яний, тому і не тямить, що ляпає, прохає не брати близько до серця. Проте всі ці вмовляння не допомагають, бо той пихатий бовдур поцілив в найболючіше місце. Хіба я хотіла тут жити?! Хіба хотіла навчатись за кошти хрещеної?! Якщо на те вже пішло, то останнє слово в прийнятті цього рішення було не за мною, а за  мамою. Це вона була змушена притлумити гордість, щоб погодитися на подібну пропозицію. Мені ж вартувало величезних зусиль набратися хоробрості та зробити цей крок у невідомість – приїхати в чуже місто в прийми до чужих людей.

  Згадую маму з сестричкою і знову плачу. Поруч з ними завжди тепло та затишно. Мама завжди знаходить вірні слова, щоб заспокоїти й впевнити в тому, що все йде на краще. Моя мама – ніжна, творча, тендітна жінка, котра навчилася бути сильною. «І я також навчуся», - кажу сама собі, втираючи тильною стороною долоні сльози.

  Зиркаю на Тараса. Він давно вже мав спати, але замість цього нянькається зі мною. Думка про це змушує зібратись докупи. Перестаю плакати.

- Йди вже, лягай, - кажу йому. – Зі мною все буде добре. Це, мабуть, переїзд і стрес перших днів дався взнаки, - роблю глибокий вдих-видих. – Я вже в нормі.

- Впевнена? – світлі очі сповнені співчуття.

- Впевнена, - посміхаюся, бо уявила, який, мабуть, кумедний вигляд зараз маю. – Пропоную сфоткати мене на аватарку, - сміюся. Виходить дещо істерично.

- Жартуєш, значить, йдеш на поправку, - Тарас також розтягується в посмішці. – Я поскаржуся мамі, чи ні, краще Аркадієві на поведінку Дані.

- Ні, ні! – ледь не підстрибую. – Прошу, не треба. Не хочу, щоб він ще більше на мене сердився. Залиш все, як є. Нічого страшного не сталося. Я це переживу.

  «Братик» якийсь час мовчки на мене споглядає, а потім хитає головою.

- Дивись мені, якщо цей малий йолоп знову тебе образить, не соромся, кажи. Я з ним розберуся, - підбадьорливо торкається плеча. – Домовилися?

- Так, - киваю.

- Тоді лягай, і не думай про все це. Зранку прокинешся, мов нічого і не було, - підморгує.

  Я намагаюся саме так і зробити. Сльози настільки виснажили, що тепер навіть нав’язливі думки не можуть завадити заснути. Провалююся в глибокий, тягучий сон.

  Мені сниться наша квартира.

  Я сиджу за письмовим столом по-під вікном, що виходить на лоджію. Чую у дворі якийсь галас та підводжуся, аби залізти ногами на стіл. Хочу глянути, хто з моїх друзів вийшов гуляти. В дитинстві завжди так робила, особливо взимку, коли було холодно виходити на лоджію. А пізніше стала таким чином підглядати за хлопцем, котрий жив на четвертому поверсі під’їзду навпроти і страшенно мені подобався. Взяла за звичку ввечері перед сном заглядати, чи горить світло в його кімнаті. Часом навіть щастило побачити, як той стояв біля вікна, розмовляючи по телефону, або грав в приставку, сидячи в кріслі-мішку.

  От і зараз стою на письмовому столі й спостерігаю за тим, як  запалюється світло в квартирах сусідніх будинків. Проте кімната, в якій мешкає той, хто мене цікавить, темна. Дивно, так пізно, а його ще нема вдома? Стаю навшпиньки. Може, поверхи переплутала?

  Аж раптом м’яке, жовте вечірнє світло прорізає різке голубе миготіння - у двір в’їжджають пожежні машини. Мабуть, татко приїхав з роботи. Хм, але чому він на робочій машині? Може, щось трапилося?

  Від неприємного передчуття шлунок скручує в тугий вузол, аж стає боляче. Втягую ніздрями повітря. Відчуваю  сморід. Це запах диму. «Пожежа!», - ця думка, немов блискавка прорізає свідомість. Пожежа! Озираюся, перелякано витріщаючи очі – двері моєї кімнати пожирає полум’я, – деревина в ньому тане за лічені секунди.

  Мене огортає паніка.

  Дихання збивається. Намагаюся закричати, але не виходить, я немов би та риба, відкриваю й закриваю рота, але жодного звуку видати чомусь не можу.

  Вогонь наближається. Я відступаю. Тікати нікуди. Вихід з кімнати перекрито вогнем. Єдиний шанс на порятунок – лоджія. Вибігаю на неї, сподіваючись, що вдасться ковтнути свіжого повітря, але й тут мене переслідує запах диму. Вогонь наближається, проходить крізь скло, прагне мене наздогнати.

  Аж раптом серед пекучих червоних язиків полум’я вимальовується силует. Здогадуюся, що це татко прийшов мене врятувати. Простягаю до нього руки, але ненароком роблю крок назад і оступаюся, за якусь мить усвідомлюючи, що зовнішня стінка лоджії раптом кудись зникла і тепер ніщо не стримує мене від падіння з восьмого поверху.

   Різко сіпаюся, розплющуючи очі. Серце шалено калатає в грудях. Навкруги темрява. Намагаюся глибоко дихати, аби заспокоїтися. Хвала богу, це був лише сон! Але ж наскільки страшний та реалістичний! Навіть запах диму… Здається, я досі його відчуваю.

  Принюхуюся. Встаю в ліжку. Ні, мені не здається. В кімнаті дійсно смердить димом. Сполохано підхоплююся, визираю у коридор – там нема жодного натяку на дим чи запах горілого. Зачиняю двері.

  Спросоння мозок працює сповільнено, тому не одразу кумекаю, що сморід йде знадвору. До мене це доходить лише після того, як згадую, що залишила вікно відкритим на провітрювання.