15. Даня

- Ой, - зойкає незвана гостя, перелякано озираючись довкола. – Здається, я переплутала двері, - хапається за ручку.

- Кімната мого брата з іншого боку, - дратуюся, встигаючи бігло пройтися поглядом по точеній фігурці дівчиська, на пів секунди довше затримуючись на струнких ногах.

  Від неї пахне свіжістю та чистотою. Мабуть, щойно з душу. Хм, коли це Тарік встиг закрутити серйозні стосунки, ще й з настільки юною особою? В такому вигляді, як зараз, їй більше сімнадцяти не даси – мініатюрна, худорлява в піжамі з малюнком мультяшного слоненяти на футболці. А ще це каре з чубчиком – ну викапана Матільда з фільму «Леон-кіллер». 

- Вибач, я піду, - тушується мала, роблячи крок на вихід, але натикається на Діанку, котра аж червоніє від обурення, через те, що застала мене не самого.

- Що вона тут робить? – холодним тоном запитує Ді. - Тільки не кажи, що зайшла попилососити, - впирається поглядом в незнайомку.

- Що? – спершу губиться та, але в ту ж саму мить бере себе в руки. В її золотисто-карих очах з’являється роздратування. – Взагалі-то, я не прибиральниця! – карбує кожне слово. – Я тут живу.

  Оце так новина! Вона застає мене зненацька, але ще більше Діану, котра кидає у мій бік обурений погляд.

- Тобто живеш? – виходжу зі ступору. Мій мозок під дією алкоголю дещо загальмовано обробляє інформацію. – Тарік же завтра їде.  

- До чого тут Тарас?

- Ти ж ніби-то його дівчина.

- Я думала, вона домробітниця, - вставляє свої п’ять копійок Діана.

- Ви обоє помиляєтеся. Я живу тут, бо мене запросила тьотя Таня, - заявляє мала, вдивляючись мені в очі так, немов я маю щось зрозуміти або згадати. Але я ні фіга не кумекаю.

- Тобто?! – у мене відвисає щелепа.

  В коридор виходить Тарас.

- Що тут за гамір? – сонно тре очі. Невже вже спав?

- Я випадково переплутала двері кімнат, - поспішає пояснити небажана гостя, котра своїм «випадково» перевернула з ніг на голову всі мої плани. Зиркаю на Діану – її романтичний настрій, немов вітром здуло.

- І в чому проблема? – Тарас впирається в мене нетерплячим поглядом.

- Вона каже, що тут живе. Невже це правда?!

- Так і є, - підтверджує братик, тим часом, як дівчисько помалу задкує до нього, неначе шукає підтримки. – Якби ти частіше бував вдома, то не задавав би зараз безглуздих питань.

- Безглуздих?! – бішуся. – Ти кажеш так, ніби це цілком нормально, що у нас в домі оселилася чужа людина.

- Вона не чужа, - твердо заперечує мій старший брат, обіймаючи за плече малу, котра розгублено кліпає густими віями.

- Тобто?! – починаю божеволіти. Одне з двох – або в Таріка щось з головою, або в мене.

- Невже ти її не впізнаєш? – засудливим тоном промовляє брат, а тоді звертається до малої. – Пробач за цю незручну ситуацію…

  Діана, що стоїть поруч зі мною, схрещує руки на грудях, здивовано та розгублено позираючи то на мене, то на брата, то на незнайомку. Та я й сам максимально розгублений, а іще роздратований. Мало того, що споганили завершення вечора, та ще й щось пред’являють!

- А можна без усіх цих дурних загадок?! – вибухаю. – Якщо ти не помітив, я тут трохи зайнятий іншою гостею, яку, на відміну від  цієї, - вказую на малу, - чудово знаю і пам’ятаю.

- Це Маргарита, мамина похресниця. Ви з нею в дитинстві дружили, - нарешті «розсекречує» інформацію Тарік.

- Господи! – обурююся. – Ще скажи, що я маю пам’ятати всіх, з ким ходив до дитсадка!

- Ти не ходив до дитсадка.

- Яка різниця?! Це одне й те ж саме.

- Ти невиправний, - брат закатує очі.

- А те, що вона, - вказую на малявку, - мамина похресниця ніяк не пояснює того, чому вона має жити в нашому домі! – кидаю розлючено, змушуючи дівчисько від прикрощів прикусити губу. Втім мені нема діла до її почуттів. В мене тут, блін, важливіша проблема – зіпсований настрій Діани.

- Я, мабуть, піду, - мимрить вона.

- Чекай, - смикаю за руку. – Я проведу тебе… Щойно мій братик все пояснить.

- Якщо хтось і має піти, то це я, - сумно мугикає та сама похресниця. Маю зізнатися, я пригадую дещо про неї, але дуже смутно.

- Ні, ти тут повноправний член сім’ї! – Тарік її зупиняє.

  Оце так заявочка! Що я пропустив?

  Ведемо з братом німу битву поглядами. Дівчата ніяково мнуться біля нас, очікуючи, коли нарешті наша перепалка скінчиться. Ще пів хвилини тому я й сам жадав її якнайшвидшого завершення, проте тепер, коли на сто відсотків очевидно, що мій секс-вечір обламався, жадаю максимально розгорнутих пояснень.  

- Рита вступила до юридичної академії, і мама з Аркадієм наполягли на тому, щоб вона мешкала в нас, аби полегшити її сім’ї фінансові витрати, - пояснює Тарас, додаючи, - до того ж, донедавна ніхто з нас тут не жив.

- І тепер, тим більш, не збираюся! – випалюю роздратовано. Може, хоча б це врятує ситуацію. Діана й так ревнувала, припустивши, що в нас працюватиме молода домробітниця. Боюся навіть уявити, яких мультиків вона собі накрутить, знаючи, що ця «домробітниця» тут днює й ночує. Я не готовий так просто впустити кралю, на фотки якої пускав слинки останні два місяці. – Мама, як завжди, - продовжую свою промову. – Швидше опікуватиметься якимись злиднями та сирітками, аніж своїми власними дітьми! – стріляю лютим поглядом в небажану гостю, і, очевидно, влучаю їй прямо в серце, бо світло-карі очі в одну мить темнішають, а в іншу на них навертаються сльози.